Розділ «Рік третій»

— Худий чи тлустий, байдуже, — засміявся Андруш, — адже мірошниченко не якийсь там кравчик! Він повинен витримувати все! Братове, я правду кажу?

Вітка м'яли, викачували у борошенниці, бо того вимагав мірошницький звичай, але не так довго, як Крабата минулого року. Андруш припинив ритуал, Петар зняв мішка, Сташко посипав голову рудого мукою. Ще його на руках підкинули тричі й спіймали. Потім випили за здоров'я Вітка вина.

Воно було не гірше за торішнє. Проте веселилися хлопці не так буйно, як того разу. Усе через Мертена. Він, як і перше, мовчав увесь день: коли їли, коли працювали і коли «перемелювали» Вітка. Присів на краю борошенниці, байдужий, похмурий, незворушний.

— Гей! — крикнув Лишко. — Чого сидиш, наче тебе мішком з-за рогу прибили! — Сміючись, він простягнув Мертенові дзбан вина. — Випий до дна! Ти нас своїм кислим виглядом уже допік!

Мертен підвівся й мовчки вдарив по дзбану, розлив вино. Обидва, наче півні, стояли, налаштовані кинутися один одного. Мірошниченки затамували подих. Запала мертва тиша.

Раптом у коридорі пролунали кроки — слабкі, нерішучі. Вони наближалися. Усі, навіть Мертен із Лишком, подивилися на двері.

Крабат, що стояв найближче, відчинив їх.

На порозі з'явився Лобош. Він був у самій сорочці, вкрившись покривалом.

— Це ти, царю маврів?

— Я… Я! Я боюся! Мені самому там, на горищі, страшно. Хіба вам іще не хочеться спати?

На крилах

Ох і цей Лобош! Усім від першого дня до душі припав. Навіть Мертенові, хоча той це виражав не словами — то головою кивне, то привітно гляне чи рукою змахне.

З іншими Мертен, як і перше, був безмовним, замкненим у собі. Машинально виконував свою роботу, не перечив ні старшому мірошниченкові, ні Майстрові, покірно робив те, що йому наказували. Навіть під час занять у п'ятницю, коли Майстер, прочитавши уривок із Чаклунської книги, велів йому повторити, Мертен затято мовчав. Проте Майстер сприймав це спокійно. «Ви ж знаєте, — нагадував він, — вивчення таємних наук — справа добровільна. А тому мені байдуже, чи ви їх опануєте, чи ні».

У Крабата душа боліла за Мертена. Він відчував, що мусить поговорити з ним. Якось трапилося так, що він, Петар і Мертен перегортали зерно на току. Тільки-но стали до роботи, як прийшов Ганцо і забрав Петара порати коней.

— Поки що працюйте вдвох, — сказав він. — А якщо котрийсь звільниться, одразу пришлю його до вас.

— Гаразд, — сказав Крабат.

Він почекав, коли Ганцо з Петаром підуть і зачинять за собою двері. Поставивши в кутку лопату, він підійшов до Мертена й поклав йому на плече руку.

— Знаєш, що мені колись Міхал сказав?

Мертен запитально подивився йому в очі.

— Мертві завжди мертві. Він казав мені це двічі. Коли вдруге казав, додав: хто в млині помирає, того забувають, наче його на світі не було. Щоб інші могли жити — бо вони мусять жити.