Розділ «Частина третя Роздача»

— Оскільки не було обрано жодного кандидата, буде другий тур виборів, за тиждень від сьогодні. Хотів би нагадати усім, що ті, хто бажає висуватися на друге голосування, повинні переподати мені свої кандидатури до четверга. Оголошую збори закритими!

Та на нього ніхто вже не звертав щонайменшої уваги.

Розділ сороковий

Політична дружба — це всього-на-всього видимість, яку легко стерти.

Кабінет Уркгарта до краю заповнили колеги й алкоголь. Святкування було в самому розпалі. Це був один з найкращих кабінетів, доступних членам, з витонченим вікном, що відкривало чудовий краєвид на старовинний готичний замок архієпископа Кентерберійського у Аамбеті на тому боці річки. «Різні боки»,— як часом роздумував Уркгарт. Він стояв, роздаючи напої, поки щораз більше нових гостей тиснуло йому руку і вітало. Деякі з цих облич він бачив уперше за всю кампанію, та це не мало значення. Нові обличчя означають нові голоси.

— Чудово, Френсисе. Неперевершений результат. Думаєте, ви зможете перемогти? — поцікавився один з його старших парламентських колег.

— Гадаю, що так,— відповів Уркгарт з тихою впевненістю.— Я маю такі ж самі шанси, як і будь-хто інший.

— Думаю, ваша правда,— сказав його колега, гасячи внутрішній вогонь великим ковтком чогось білого.— Молодий Семюел, може, й попереду, та його кампанія іде на спад. Боротьба тепер точиться між набитими руками, вами й Патриком. І, Френсисе, я хочу, щоб ви знали, що маєте мою щиросердну підтримку.

«Про що, звісно ж, ти захочеш, щоб я згадав, коли візьму в руки прем’єрське шефство»,— подумав про себе Уркгарт, вдячно пхикнувши, а Мортіма, яка, незважаючи на тисняву, пурхала кімнатою, ніби той серафим, оновила спорожнілий келих і обдарувала чарівною посмішкою.

Один з Уркгартових молодших прихильників дістав коробку нагрудних значків і проштовхувався кімнатою, чіпляючи їх на піджаки. На значках стояло просто «ФУ». Молодий політик, наполеонівської статури і зашарілий, опинився біля Мортіми. Він захоплено простягнув один зі значків у звичному напрямку до її грудей. Очі в нього були милі, але, поки його рука наближалася до її пазухи, ставали дедалі невпевненішими. Тоді він зустрівся з її очима — і відвів погляд, ніби його хльоснули батогом.

— О Боже. Вибачте. Гадаю, цьому місце не тут,— бовкнув він і зник у натовпі.

— Звідки у тебе ці люди? — прошепотіла вона з жартівливим трепетом у вухо своєму чоловіку.

— Коли він підросте, з нього може вийти велика людина.

— Якщо підросте, пришли його до мене. Я дам тобі знати.

Новоприбулі досі вливалися в кімнату.

— Звідки їх стільки? — запитала Мортіма, стурбована, що у них можуть скінчитися напої.

— О, деякі з них були дуже заклопотані,— відказав він.— Вони вже засвітилися на прийомах як у Семюела, так і у Вултона, враховуючи, що ніколи не завадить перестрахуватися. І тобі теж, так, люба? Перестрахуватися?

— Я люблю знати, на якому я світі, Френсисе.

— Звісно, люба. Саме тому я й маю дружніх організаторів у партіях Майкла і Патрика, вони рахують голови, збирають обличчя. Переконуються.

Вони зазирнули одне одному в очі, на хвильку забувши про товкотнечу навколо.