Розділ «Частина друга Зняття»

— Ґреве, який у дідька стосунок це має тут?

— Тебе підставили, дівчинко. Мабуть, сидять зараз у барі за опохмілом і всцикаються від сміху. Більше нічого не можу додати.

— Але звідки ти знаєш?

— Я не знаю, бляха. Але справа в тому, Диво-Жінко, що й ти також!

Меті знов зніяковіло замовкла, намагаючись підняти впалий рушник перед тим, як зробити останню безнадійну спробу переконати редактора.

— Ти що, навіть не хочеш знати, що тут написано?

— Ні. Не тоді, коли ти не знаєш, звідки цифри. І затям, що більш сенсаційними вони видаються, тим вірогідніше, що тебе підставляють. Сраний розіграш!

Їй у вухо вибухнув гуркіт, з яким на тому кінці пожбурили слухавку. Було би боляче, навіть якби вона й не була з похмілля. Заголовки на першій шпальті, що вона їх вимальовувала в уяві, розчинилися в сірих ранкових туманах. Її похмілля стало в мільйон разів гіршим. Їй потрібна була чашка чорної кави. Дуже. Меті виставила себе дурепою. Вже не вперше. Та зазвичай вона не робила цього гола-голісінька.

Розділ шістнадцятий

Навіщо малювати лінію на піску? Вітер дме, і поки довідаєшся про це, вже опинишся там, де й починав.

Меті, впівголоса облаявши редактора, спустилася широкими сходами готелю й попрямувала до їдальні. Було ще рано, поки що присутня лише купка ентузіастів. Меті сіла за стіл сама, молячись, щоб її не потурбували. Їй потрібен був час, щоб відійти. Вона сховалася в алькові за примірником «Експресу» й сподівалася, що люди вирішать, ніби вона працює, а не бореться з похміллям.

Перша чашка кави відскочила від неї, ніби жабка, кинута на воду, але друга допомогла — дещо. Поволі депресія почала послабляти хватку, і Меті почала виявляти інтерес до решти світу. Її погляд прокладав собі шлях маленькою вікторіанською кімнатою. В дальньому кутку вона помітила іншого політичного кореспондента за квапливою розмовою з міністром. Ще десь — старшу партійну фігуру з дружиною, телевізійного диктора, редактора однієї з недільних газет, ще двох людей, яких, як їй здалося, вона впізнала, та не могла згадати звідки. Парубка за сусіднім столиком вона однозначно не знала. Він сидів достоту як і Меті, майже затулившись від решти кімнати. Мав стос паперів і папок на стільці обіч себе й ауру академічної неохайності. Опитувач партії, вирішила вона — не тому, що її розум вже запрацював, а тому, що на столі, затиснута поміж чаєм і тостом, лежала папка з рельєфним логотипом партії й іменем. К. Дж. Спенс.

Під стійким бомбардуванням кофеїну її професійні інстинкти знову почали проявляти себе, й Меті запустила руку в свою незмінну сумку по копію списку внутрішніх номерів партії, який вона колись вициганила чи вкрала — вона не пам’ятала напевне.

— Спенс. Кевін. Внутрішній номер 371. Опитування громадської думки.

Вона ще раз перевірила ім’я на обкладинці папки, не поспішаючи. Вона ж бо вже пробрела крізь достатньо лайна. Їй більше не хотілося ще раз виставити себе дурепою, принаймні не до обіду. Сарказм її редактора підірвав її довіру до цифр у злитому опитуванні, але водночас залишив бажання таки врятувати від фіаско бодай щось. Можливо, їй вдасться взнати справжні цифри. Вона упіймала погляд чоловіка.

— Кевін Спенс, так? Зі штабу партії? Я — Меті Сторін з «Кронікла».

— О, я знаю, хто ви,— відповів він, схвильований, але разом з тим задоволений, що його впізнали.

— Можна приєднатися до вас на чашечку кави, Кевіне? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, пересіла до його столу.

Кевіну Спенсу було тридцять два, та вигляд він мав старший і був неодруженим вічним гвинтиком партійної машини з зарплатою в 10 200 фунтів (без пільг). Він був сором’язливий, в окулярах, незграбний, коротко стрижений уздовж і впоперек, не знав, чи правильно буде встати перед жінкою за сніданком. Меті потисла йому руку й посміхнулася, а згодом він вже розповідав з ентузіазмом і в деталях про регулярні звіти, які він подавав прем’єр-міністру й військовому комітету партії під час виборів.

— Вони всю кампанію заявляли, що майже не зважали на опитування громадськості,— підбурила вона,— що єдиним опитуванням, яке мало значення...