Розділ «Частина друга Зняття»

— Тато так би тобою пишався,— сказала вона, поки Меті зішкрябувала вуглик зі скибки тосту, який щойно пригорів.— А в тебе точно нема парубка, за яким ти тужиш? — весело додала вона, піддражнюючи.

— Це робота, мамо.

— Але ж... Хіба нема нікого, з ким ти познайомилася в Лондоні й хто впав тобі в око, чи щось таке? — тиснула мама, допитливо стежачи за дочкою, поки та накладала в тарілку бекон і яйця, щойно зі сковорідки.

Відколи Меті приїхала кілька днів тому, вона поводилася навдивовижу тихо. Щось відбувалося.

— Я так хвилювалася за тебе, коли ти порвала з Як-його-там.

— Тоні, мамо. У нього є ім’я. Тоні.

— Нема — відколи він став таким дурним, щоб покинути тебе.

— Це я його кинула, мамо, сама знаєш.

Не поганий тип, Тоні, аж ніяк, проте жодних амбіцій їхати на південь, навіть з Меті.

— Тож,— пробурмотіла мама, витираючи руки чайним рушником,— у тебе є хтось? У Лондоні?

Меті не відповіла. Вона визирала у вікно, ігноруючи сніданок. Цієї відповіді було достатньо для матері.

— Лише початок, правда, серденько? Що ж, це добре. Знаєш, я так непокоїлася, коли ти поїхала до Лондона. Таке самотнє, неприязне місце. Та якщо ти знайшла свою часточку щастя, тоді я рада,— вона розмішала цукор у чашці з чаєм.— Може, з мого боку так казати несправедливо, але тобі відомо, що думав про тебе тато. Ніщо не дало б йому більшої втіхи, аніж побачити, як ти влаштувалася.

— Я знаю, мамо.

— А у нього є ім’я?

Меті струснула головою.

— Це не те, мамо.

Та мати знала краще, бачила це в її обличчі, у тому, як доньчині думки блукали деінде, в Лондоні, ще відколи вона приїхала. Вона поклала руку на плече Меті.

— Усьому свій час. Тато б не натішився тобою, серденько.

Справді? Меті сумнівалася в цьому. Вона лише торкнулася рукава того чоловіка, не більше, але провела тижні, одержима ним, лежачи без сну, підскакуючи, коли дзвонив телефон, сподіваючись, що то він. Розбурхуючи мрії, яких не слід було б мати щодо того, кому на три роки більше, ніж могло би бути її батьку. Ні, тато ніколи б не зрозумів, а тим паче не схвалив. Меті не розуміла цього також. Тож вона нічого не сказала й повернулася до своєї тарілки зі сніданком, що саме холонув.

Розділ п’ятнадцятий