Розділ «Частина друга Зняття»

— Гаразд, гаразд. Мені треба було здійснити доставку. По сусідству. Тож... Я подумав зайти й побажати доброго ранку.

Це була майже правда, найближче до правди, ніж він дозволяв собі цими днями, але не вся правда. Він не згадав, що Меті Сторін мало не впіймала його, коли він клав документ поміж газет, і йому потрібне було місце, щоб залягти на деякий час. О, він драпанув тим коридором, ніби прориваючись крізь усю англійську оборону до лінії воріт. Яка розвага! Тож через це голова партії матиме халепу. Блискуче. За ці останні кілька тижнів буркотливий старий педик був особливо різкий з ним, як зауважив Уркгарт. Параноя, що повністю захопила розум О’Ніла, не дозволяла осягнути той факт, що Вільямс був різким майже з усіма.

— Припустімо, я тобі вірю,— сказала Пенні.— Але, благаю тебе, Родже, наступного разу як прийдеш побажати доброго ранку, спробуй спершу постукати. І роби це після восьмої тридцять.

— Не змушуй мене страждати. Ти ж знаєш, я не можу жити без тебе.

— Досить пристрасті, Родже. Чого тобі треба? Ти ж точно щось хочеш, правда ж, навіть якщо й не мого тіла?

Його погляд забігав, ніби відкрилася якась ганебна таємниця.

— Взагалі-то я дійсно прийшов попросити тебе про дещо. Правда, це дуже делікатна справа...

Він зібрав докупи усі свої чари продавця й розпочав історію, яку Уркгарт втовкмачив йому вчора ввечері.

— Пен, гадаю, ти пам’ятаєш Патрика Вултона, міністра закордонних справ. Ти набирала кілька його промов під час виборів, і він добре тебе пам’ятає. Він... ем-м... питав про тебе, коли ми бачилися вчора ввечері. Гадаю, він захопився тобою. Зрештою, він питав, чи тобі не було б цікаво пообідати з ним, але він не хоче засмучувати чи ображати тебе, питаючи напряму, тож я типу запропонував, ну знаєш, переговорити тихенько з тобою, оскільки тобі було б легше сказати «ні» мені, а не йому особисто. Ти ж розумієш, правда, Пен?

— О Родже,— в її голосі забриніли сльози.

— В чім річ, Пен?

— Сутенерствуєш для нього? — Її тон був гірким, це було звинувачення.

— Ні, авжеж ні, Пен, це ж усього-на-всього обід.

— Таке ніколи не буває просто обідом. З моїх чотирнадцяти років таке ніколи не бувало самим лише обідом.

Вона належала до другого покоління іммігрантів, виросла в людному будинку на винайм біля Ледброук-Ґров і знала, на які компроміси треба було йти молодій чорношкірій дівчині у білому чоловічому світі. Це не надто засмучувало її; це надавало їй можливості, та вона не дозволить зірвати з себе гідність, не так.

— Він міністр закордонних справ, Пен,— запротестував О’Ніл.

— З репутацією з Євротунель завдовжки.

— Але що тобі втрачати?

— Свою самооцінку.

— Та годі ж бо, Пен, це важливо. Ти ж знаєш, я б не просив, якби так не було.