Розділ «Частина третя Еркюль Пуаро сідає та розмірковує»

Він говорив так щиро, що важко було перечити.

— Я не кажу, що я вам не вірю, мсьє, — мовив Пуаро повільно. — Ваша родина, я знаю, поважна та старовинна. Було б справді гірко, якби ваша дружина була втягнута у неприємну поліційну справу. Тут я вам співчуваю. Та як ви поясните наявність хустинки вашої дружини у купе загиблого?

— Ця хустинка — не моя, — сказала графиня.

— Попри ініціал «Н»?

— Попри ініціал. У мене є хустинка, схожа на цю, але з іншим узором. Я знаю, не варто сподіватись, що ви мені повірите, проте хочу запевнити: хустинка — не моя.

— Її могли підкинути, щоб на вас упала підозра?

Вона ледь усміхнулась.

— Ви спокушаєте мене все-таки зізнатись, що вона моя? Але справді, мсьє Пуаро, це не так.

Вона говорила досить щиро.

— То чому ж, якщо хустинка була не ваша, ви підмінили ім’я у паспорті?

На це відповів граф.

— Тому що ми почули, що була знайдена хустинка з ініціалом «Н». Ми це обговорили перед тим, як з’явитись на допит. Я звернув увагу Гелени на те, що якщо вгледять, що її ім’я починається на «Н», то до неї застосують набагато жорсткіший допит. І все було просто: замінити Гелена на Елена легко.

— У вас, мсьє граф, хист справжнього злочинця, — відзначив Пуаро сухо. — Природна винахідливість і нездорове бажання обійти справедливість.

— О ні, ні, — дівчина подалась уперед. — Мсьє Пуаро, він вам усе пояснив. — Вона перейшла із французької на англійську. — Я була налякана, смертельно налякана, ви ж розумієте. Це було так жахливо… той час… і все повернулося знову. Та й бути під підозрою з можливістю потрапити у в’язницю було дуже страшно, мсьє Пуаро, невже ви не розумієте?

Її голос був чудовим… глибоким… насиченим… благаючим, голос дочки Лінди Арден, акторки.

Пуаро важко глянув на неї.

— Якщо мені доведеться вам повірити, і я не кажу, що не повірю, то ви маєте мені в цьому допомогти.

— Допомогти вам?

— Так. Мотив убивства лежить у минулому, у тій трагедії, що зламала вашу сім’ю і внесла смуток у ваше юне життя. Покажіть мені те минуле, мадемуазель, у якому я міг би знайти той зв’язок, що пояснює все.

— Що ж я можу вам розповісти? Вони усі — мертві. — Вона повторила із жалем. — Усі мертві… усі мертві… Роберт, Соня… люба, люба Дейзі. Вона була такою милою… такою щасливою… мала такі гарненькі кучерики. Ми її просто обожнювали.