Розділ «Частина третя Еркюль Пуаро сідає та розмірковує»

— Ви все знаєте, мсьє Пуаро. Ви — надзвичайна людина. Та навіть ви не можете собі уявити, яким жахливим був той день у Нью-Йорку. Я божеволіла від горя, а також уся прислуга, і полковник Арбатнот теж там був. Він був найкращим другом Джона Армстронґа.

— Він урятував мені життя на війні, — сказав Арбатнот.

— Ми вирішили одразу на місці, — можливо, ми і з’їхали з глузду, не знаю, — що смертна кара, якої Кассетті уник, повинна бути виконана. Нас було дванадцять, або, точніше, одинадцять — батько Сюзанн тоді перебував у Франції, звичайно. Спершу ми думали тягнути жереб, щодо того хто це зробить, та в результаті схилились до цього способу. Його запропонував водій, Антоніо. Мері попрацювала над подробицями пізніше, разом із Гектором Макквіном. Він завжди обожнював Соню, мою дочку, і саме він пояснив нам, як саме гроші Кассетті витягли його.

Багато часу пішло, щоб удосконалити наш план. Нам спочатку потрібно було знайти Ретчетта. Гардману нарешті це вдалося. Потім ми змушені були спробувати влаштувати Мастермана та Гектора до нього на роботу, або хоча б одного з них. Що ж, нам і це вдалося. Потім ми порадились із батьком Сюзанн. Полковник Арбатнот наполягав, щоб нас було дванадцять. Йому це здавалось більш упорядкованим. Йому не подобалась ідея про ножові поранення, та він згодився, що це вирішує більшість наших проблем. Що ж, батько Сюзанн бажав також узяти участь. Сюзанн була його єдиною дитиною. Він дізнався від Гектора, що Ретчетт повертатиметься зі Сходу Східним експресом раніше чи пізніше. У той час, коли П’єр Мішель, власне, працював у цьому потягу, шанс був занадто хорошим, щоб його проґавити. До того ж це був хороший спосіб не допустити звинувачення сторонніх осіб.

Чоловік моєї дочки мав про це все знати, звичайно, і він наполіг, що він теж перебуватиме в потягу з нею. Гектор влаштував так, щоб Ретчетт вибрав потрібний нам день для своєї подорожі, коли чергуватиме Мішель. Ми планували зайняти всі купе у вагоні «Стамбул—Кале», та, на жаль, нам це не вдалося. Одне зарезервував директор компанії заздалегідь. Містер Гарріс, звичайно, був міфом. Але було б дуже незручно, щоб у купе Гектора перебував якийсь незнайомець. І тут, в останню хвилину, з’явились ви…

Вона замовкла.

— Ось так, — промовила вона. — Вам усе відомо, мсьє Пуаро. Що ви з цим робитимете? Якщо це все випливе на поверхню, чи не змогли б ви покласти усю вину на мене одну? Я б із великим бажанням вдарила ножем цього чоловіка дванадцять разів. Він відповідальний не лише за смерть моєї дочки та її дитини, а й за смерть іншої дитини, яка зараз могла б бути жива і щаслива. Більше цього. Були й інші діти, до Дейзі, могли б бути інші у майбутньому. Суспільство його осудило; ми лише виконали вирок. Та немає потреби втягувати в це інших. Усі ці вірні душі… і бідний Мішель… і Мері з полковником Арбатнотом — вони кохають одне одного…

Її прекрасний голос лунав поміж людей, глибокий, емоційний, сердечний голос, що захоплював стількох глядачів у Нью-Йорку.

Пуаро глянув на свого друга.

— Ви — директор компанії, мсьє Бук, — мовив він. — Що скажете?

Мсьє Бук прокашлявся.

— На мою думку, мсьє Пуаро, перша теорія, яку ви виклали, була правильна, однозначно. Я пропоную саме такий висновок надати югославській поліції, коли ми прибудемо. Ви згодні, докторе?

— Звичайно, згоден, — сказав доктор Константін. — Щодо медичних показань, я думаю, що я… зробив одне чи два надто фантастичних припущення.

— Тоді, — промовив Пуаро, — виклавши вам свої висновки, маю честь завершити розслідування цієї справи…

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!