Розділ «Частина друга Свідчення»

Пуаро звернувся до лікаря.

— Могли Ретчетта вбити так рано?

Лікар похитав головою.

— Тоді, гадаю, можете заспокоїти свою подругу, мадемуазель.

— Дякую. — Раптом вона йому всміхнулася, усмішкою, сповненою симпатії. — Знаєте, вона як вівця. Нервує і бекає.

Вона повернулася й пішла.

Розділ дванадцятий

Свідчення покоївки-німкені

Мсьє Бук здивовано дивився на свого друга.

— Я не зовсім розумію, mon vieux. Чого ви хотіли досягти?

— Я шукав слабинку, друже.

— Слабинку?

— Так, щоб пробити броню витримки цієї молодої леді. Я прагнув розтрусити її холоднокровність. Мені вдалося? Не знаю. Та в одному я впевнений: вона не очікувала, що я візьмуся за справу в такий спосіб.

— Ви підозрюєте її, — повільно сказав мсьє Бук. — Але чому? Здається, та чарівна молода леді, остання людина в світі, яка може бути причетна до такого злочину.

— Згоден, — сказав доктор Константін. — Вона холодна. Безпристрасна. Вона не заколола б того чоловіка, а притягла б його до суду.

Пуаро зітхнув.

— Ви обоє мусите позбутися нав’язливої ідеї, що це необмірковане, спонтанне вбивство. А щодо причини, чому я підозрюю міс Дебенгем, то їх дві. Перша — тому що я дещо випадково підслухав, та ви цього ще не знаєте.

Він розповів їм про той цікавий обмін фразами, який підслухав по дорозі з Алеппо.

— Це й справді дивно, — погодився мсьє Бук, коли Пуаро закінчив. — Це потребує пояснень. Якщо це означає те, що ви підозрюєте, то вони обоє замішані. І дівчина, і той солідний англієць.

Пуаро кивнув.