Розділ «Частина друга Свідчення»

— Ні.

— Ага. Гадаєте, ви б упізнали його, якби побачили?

— Гадаю, так.

Пуаро прошепотів щось на вухо мсьє Буку. Той устав, підійшов до дверей і дав розпорядження.

Пуаро продовжив розпитувати лагідним, доброзичливим тоном.

— Ви бували в Америці, фрау Шмідт?

— Ніколи. Гарна, певне, країна.

— Може, ви вже чули, ким був убитий — що він відповідальний за смерть маленького дитяти?

— Так, я чула. Огидно… Підло. Добрий Боженька не має допускати такі речі. Ми не настільки злі в Німеччині.

У очах жінки тремтіли сльози. Її материнські почуття були зворушені.

— То був огидний злочин, — серйозно сказав Пуаро.

Він витяг батистову хусточку з кишені та простягнув їй.

— Це ваша хустинка, фрау Шмідт?

На мить запанувала тиша, поки жінка розглядала хустинку. Через хвильку вона підняла голову. Її обличчя зашарілося.

— О, ні, справді. Вона не моя, мсьє.

— Бачте, тут вишита літера «H». Тому я вирішив, що вона ваша.

— Але, мсьє, це ж хустинка якоїсь леді. Дуже дорога. Ручна вишивка. Я сказала б, що вона з Парижа.

— То вона не ваша і ви не знаєте, чия вона?

— Я? Ні, мсьє.

З усіх трьох слухачів лише Пуаро вловив тінь сумніву в її відповіді.