Розділ «Частина друга Свідчення»

— Я щойно сказала вам. Не знаю. Я прокинулася сьогодні близько п’ятої ранку з відчуттям, що потяг надто довго стоїть. Відчинила двері й виглянула в коридор, думаючи, що ми, можливо, на станції. Я побачила когось у яскраво-червоному кімоно далі по коридору.

— І ви не знаєте, хто це? Чи у неї світле, темне, чи, може, сиве волосся?

— Не можу сказати. На ній був чепчик, тому я бачила тільки потилицю.

— А фігура?

— Висока і струнка, наскільки можна судити, але важко сказати. Кімоно з вишитими драконами.

— Так, так, ваша правда, дракони.

Він помовчав мить. Потім пробурмотів про себе:

— Я не можу зрозуміти. Не можу зрозуміти. Усе це не має сенсу.

Тоді, дивлячись на міс Дебенгем, сказав:

— Більше вас не затримуватиму, мадемуазель.

— О! — Здавалося, її це трохи спантеличило, але вона тут же встала.

Біля дверей, однак, з мить провагавшись, вона повернулася.

— Шведська леді, міс Олссон, чи не так? Здається, вона трохи нервує. Каже, ви повідомили їй, що вона остання бачила того чоловіка живим. Здається, вона гадає, що через це ви вважаєте її винною. Можна я скажу їй, що вона помилилася? Насправді ви ж знаєте, що вона з тих людей, що й мухи не скривдять.

Кажучи це, вона намагалася усміхатися.

— О котрій годині вона пішла до місіс Габбард по аспірин?

— Відразу ж опісля пів на одинадцяту.

— Скільки її не було?

— Близько п’яти хвилин.

— Уночі вона виходила з купе?

— Ні.