Розділ «Частина друга Свідчення»

Італієць писав із завитками. Потім він підвівся — його усмішка була такою ж привабливою, як і завжди.

— Це все? Більше я не потрібен? Мсьє, гарного вам дня. Я бажаю, щоб ми могли вибратися зі снігу. У мене призначена зустріч у Мілані, — він сумно похитав головою. — Я втрачу бізнес.

Він пішов.

Пуаро подивився на свого друга.

— Він уже давно в Америці, — сказав мсьє Бук, — і він італієць, а італійці використовують ножі! І вони великі брехуни! Я не люблю італійців.

— Ça se voit[57], — з усмішкою сказав Пуаро. — Ну, можливо, ви й праві, але я доведу вам, мій друже, що проти цієї людини немає абсолютно жодних доказів.

— А як щодо психології? Хіба італійці не ріжуть одне одного ножем?

— Звичайно, — сказав Пуаро. Особливо в запалі сварки. Але це інший вид злочину. У мене є думка, мій друже, що це злочин дуже ретельно спланований і зрежисований. Це далекоглядний, витриманий злочин. Це не — як би це висловити — латиноамериканський злочин. За цим злочином стоїть холодний, винахідливий, розважливий розум — я думаю, що англо-саксонський розум.

Він узяв останні два паспорти.

— А зараз, — сказав він, — поспілкуймося з міс Мері Дебенгем.

Розділ одинадцятий

Свідчення міс Дебенгем

Увійшовши у вагон-ресторан, Мері Дебенгем підтвердила попереднє судження Пуаро про неї. Охайно одягнена в чорний костюм, сіро-зеленувату блузку, із гладкими хвилями темного волосся, акуратно зачесаного й пригладженого. Її манери були такі ж спокійні та пригладжені, як її волосся.

Вона сіла навпроти Пуаро та мсьє Бука й запитально на них глянула.

— Вас звати Мері Герміона Дебенгем і вам двадцять шість років? — почав Пуаро.

— Так.

— Англійка?

— Так.

— Будьте ласкаві, мадемуазель, записати свою постійну адресу на цьому аркуші паперу.

Вона виконала його прохання. Почерк був чіткий і розбірливий.