Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

Вони йшли темрявою ще з півгодини. Білл показував шлях, і вони звертали то праворуч, то ліворуч. Шум води наростав, поки вона не почала гуркотіти навколо них лячним «Долбі стерео». Ведучи одною рукою по вогкій стіні, Білл намацав наступний поворот, і зненацька вода побігла його черевиками. Потік був мілким та прудким.

— Дай мені Одру, — сказав він Бенові, який уже гучно сапав. — Далі за течією.

Бен обережно передав її Біллу, і він спромігся перекинути її через плече, немов пожежник. Аби ж вона запручалася… поворухнулася… зробила бодай щось.

— Як там із сірниками, Бев?

— Лишилося мало. Мабуть, з півдюжини. Білле… ти знаєш, куди йдеш?

— Гадаю, що т-т-так, — мовив він. — Ходімо.

Слідом за ним вони завернули за ріг. Вода запінилася навколо його кісточок, тоді здійнялася до гомілок, а далі ще вище, до стегон. Гуркіт води знизився до постійного басовитого ревіння. Їхній тунель тремтів без упину. Деякий час Білл гадав, що потік стане надто сильним, аби й далі йти, не стишуючи ходи, та тоді вони проминули впускну трубу, з якої в тунель лився потужний струмінь води, — він зачудувався з його біловодої сили — і потік дещо послабився, хоча вода й продовжувала здійматись. Вона…

«Я ж бачив, як вода лилася з тої труби! Бачив!»

— Г-г-гей! — скрикнув він. — Народ, ви щось бачите?!

— За останні п’ятнадцять хвилин дещо розвиднилось! — гукнула йому Беверлі. — Білле, де ми?! Ти знаєш?!

«Гадаю, що так», — мало не сказав він.

— Ні! Ходімо!

Йому здавалося, що вони наближалися до того місця, де Кендаскіґ бігла в бетонному руслі — до Каналу… до того відрізка річки, який пірнав під центр міста й виходив на поверхню в Бессі-парку. Та звідкись у тунель потрапляло світло, світло, і певна річ, що там, де Канал біг під містом, ніякого світла не було. Та однаково ставало дедалі видніше.

У Білла почалися серйозні проблеми з Одрою. Справа була не в потоці (він послабився), а в глибині. «Ще трохи, й доведеться пускати її плавом», — подумав він. Ліворуч від себе він бачив Бена, праворуч — Беверлі, а трохи повернувши голову, можна було помітити Річі позаду Бена. Підлога тунелю зробилася дивною: здавалося, що тепер вона була встелена якимсь брухтом, схожим на цеглу. А попереду з води стирчало щось, схоже на ніс тонучого корабля.

Бен почвалав до нього, тремтячи в холодній воді. На нього попливла розбухла коробка з сигарами. Він відштовхнув її і вхопився за штуку, яка стирчала з води. Його очі розширились. Це була якась здоровенна вивіска. Він міг прочитати «АЛ», і одразу ж під цими літерами було «МАЙ». Раптом він здогадався.

— Білле! Річі! Бев! — він засміявся від здивування.

— Що там, Бене?! — крикнула Беверлі.

Схопившись за ту річ обома руками, Ден штовхнув її. Заскрипіло — то один кут вивіски шкрябнув стіну тунелю. Тепер можна було прочитати наступне: «АЛАДДІН» і над цим — «НАЗАД У МАЙБУТНЄ».

— Це афіша «Аладдіна», — сказав Річі. — Як…

— Вулиця обвалилася, — прошепотів Білл.