Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

— Гадаю, з цим я впораюся.

Він трохи нагнувся і сплів пальці. Білл задер одну ногу, ступив нею в стремено з Бенових рук і витягнув руки. Не дотягнутися. Бен підняв руки вище, і Білл вхопився за щербатий край тунелю. Підтягнувся й виліз назовні. Перше, що він побачив — біло-помаранчевий бар’єр. Друге — вируючий натовп з чоловіків та жінок позаду бар’єра. Третє — універмаг «Фрізіс», тільки тепер у нього був дивний, випнутий вигляд… немов намальований у неправильній перспективі. За секунду він зрозумів, що мало не половина будівлі просіла й провалилася в Канал. Верхня частина універмагу нахилилася над вулицею й, здавалося, от-от впаде, наче піраміда з неохайно складених книжок.

— Дивіться! Дивіться! На вулиці хтось є!

На місце, де Біллова голова виглядала з розлому в хідникові, показувала якась жіночка.

— Дякувати Богу, хтось вижив!

Вона кинулася бігти — літня жіночка з хустинкою на голові, зав’язаною по-сільському. Її втримав коп.

— Там небезпечно, місіс Нельсон. Ви ж знаєте. Решта вулиці може завалитися будь-якої миті.

«Місіс Нельсон, — подумав Білл. — Я вас пам'ятаю. Іноді ваша сестра няньчилася зі мною та Джорджем». Він підняв руку, аби показати їй, що з ним усе гаразд, і коли вона помахала у відповідь, він відчув наплив добрих почуттів. І надію.

Він розвернувся й розпластався по хіднику, намагаючись якомога рівномірніше розподілити вагу, як учать робити, коли опиняєшся на тонкій кризі. Він сягнув рукою по Бев. Вона схопила його за зап’ясток, і зібравши докупи те, що здавалося йому останніми силами, він витягнув її нагору. Сонце, яке було знову сховалося, визирнуло з-за хмар, що нагадували лускату шкіру скумбрії, і повернуло їм їхні тіні. Беверлі налякано глипнула вгору, а тоді зловила Біллів погляд і посміхнулася.

— Білле, я люблю тебе, — сказала вона. — І молюся, щоб з нею було все гаразд.

— Д-дякую тобі, Бевві, — промовив він.

Від його лагідної посмішки на її очах забриніли сльози. Він обійняв її, і маленький натовп, що зібрався за пластиковим бар’єром, зааплодував. Фотограф з «Деррі Ньюз» клацнув фотоапаратом. Ця світлина з’явилася в першочервневому випуску, який надрукували в Бенгорі, бо вода пошкодила преси «Ньюз». Підпис під нею був досить простим і досить правдивим для того, аби Білл вирізав зображення й носив його в гаманці протягом багатьох років: «ВЦІЛІЛІ» — надрукували під світлиною. Ото й усе, та цього виявилося достатньо.

У Деррі, штат Мейн, було за шість хвилин одинадцята.

7

ДЕРРІ / ПІЗНІШЕ. ТОГО Ж ДНЯ

Скляний коридор між Дитячою та дорослою бібліотеками вибухнув о 10:30 ранку. О 10:33 дощ ущух. Не поступово зійшов нанівець, він зупинився одразу — так, наче Горішній Жилець клацнув перемикачем. Вітер і до того трішки стишився, та тут він просто зник — так миттєво, що люди витріщились один на одного зі збентеженими, побожними обличчями. Містом розлився звук, схожий на той, з яким після безпечної посадки 747-го глохнуть його двигуни. Уперше сонце визирнуло о 10:47. Після обіду хмари зовсім розтанули і день закінчився ясним та спекотним. До 15: ЗО ртутний термометр «Орандж Краш»,[801] який висів на дверях крамниці «Уживана Троянда, Уживаний Одяг», сягнув відмітки вісімдесят три градуси — найвищий показник для пізньої весни в Деррі. Люди човгали вулицями, наче зомбі, і майже не розмовляли. Вирази на їхніх обличчях були навдивовижу подібними — на них читався тупий подив, який міг би видатися смішним, якби не був відверто нещасним. Надвечір до Деррі прибули репортери з «Ей-бі-сі», «Сі-бі-ес», «Ен-бі-сі» та «Сі-ен-ен», і саме ведучі новин на цих телеканалах доведуть до розуміння мешканців міста бодай певну версію правди — вони допоможуть їм зрозуміти реальність того, що відбулося… хоча знайшлися б і ті, хто міг би підкинути думку, що реальність є дуже хисткою концепцією — щось, мабуть, не міцніше за шматок парусини, напнутий на сітку з канатів, схожу на нитки павутиння. Наступного ранку Брайян Ґамбл та Віллард Скотт із телешоу «Сьогодні» уже будуть у Деррі. Під час програми Ґамбл братиме інтерв’ю у Ендрю Кіна. «Уся водонапірна Вежа беркицьнулася й покотилася з пагорба, — казав Ендрю. — Це було типу „вау“. Розумієте? Ну, типу, „Спілберг, вдавися“. Гей, а я коли телек дивився, ви завжди здавалися, ну, набагато вищим». Вони та їхні сусіди по телевізору — ось що зробило цей жах реальним. Це дасть їм бодай якийсь ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися й спробувати усвідомити ту страшну, незбагненну річ. То була «ХИМЕРНА БУРЯ». За наступні дні «СТРАШНА КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ» зросте — ось такі «МОТОРОШНІ НАСЛІДКИ ШТОРМА-ВБИВЦІ». Адже то була «НАЙГІРША ВЕСНЯНА БУРЯ В ІСТОРІЇ МЕЙНУ». Усі ці заголовки, якими б жахливими вони не були, виявилися корисними, бо вони допомогли притлумити дивну природу того, що сталося… хоча слово «дивну природу» — то дуже м’яко сказано. «Божевілля» пасує набагато краще. Вони побачать себе по телевізору, і все стане зрозумілішим, не таким божевільним. Та до прибуття знімальних груп на вулицях будуть самі жителі Деррі, які блукатимуть засміченими цеглою, вкритими багнюкою дорогами з виразами ошелешеної недовіри на обличчях. Лише деррійці, які мовчки дивитимуться на руїни, іноді підбиратимуть якісь речі, а тоді впускатимуть їх на асфальт — люди, які намагатимуться збагнути, що ж трапилося за останні сім-вісім годин. На Канзас-стрит стояли чоловіки, курили й дивилися на будинки, які лежали догори дриґом у Пустовищі. Інші люди стояли за біло-помаранчевими бар’єрами й дивилися на чорну діру, на місці якої ще до десятої ранку знаходився центр міста. Головний заголовок недільної газети був «ВІДБУДУЄМО, ЗАПЕВНЯЄ МЕР ДЕРРІ», і, мабуть, він виконає свою обіцянку. Але в наступні тижні, поки члени міської ради сперечалися з приводу того, як почати відбудову, велетенський кратер, де колись був центр міста, продовжував спокійно та поступово розростатися. За чотири дні після бурі в яму провалилася будівля Бенгорської гідроелектричної компанії. Три дні по тому під землю пішла «Летюча псарня», де продавали найсмачніші чилі-доги з кислою капустою у всьому східному Мейні. Офісні, приватні та квартирні будинки іноді затоплювало нечистотами. У Старому Відрозі це траплялося так часто, що люди почали виїжджати. Увечері 10 червня в Бессі-парку відбулися перші кінні перегони; перший забіг було призначено на 20:00, і всі дещо збадьорилися. Та коли коні з першого забігу мчали до фінішної прямої, проломилася секція трибун, і постраждало з дюжину людей. Одним із них був Фоксі Фоксворт, директор кінотеатру «Аладдін» до 1973 року. Фоксі пролежав два тижні в лікарні зі зламаною ногою та проколеним яєчком. Коли його’виписали, він вирішив переїхати до сестри в Саммерсворт, штат Нью Гемпшир.

І він такий був не один. Деррі розвалювався.

8

На їхніх очах санітар захряснув задні двері «швидкої» й рушив до кабіни. Автомобіль почав здійматися схилом у напрямку Деррійського міського шпиталю. Річі зупинив його, сильно ризикуючи життям та правицею, а тоді заговорив роздратованого водія до нічиєї — санітар наполягав на тому, що вільного місця зовсім не було. Закінчилося тим, що вони поклали Одру на підлогу.

— Що тепер? — спитав Бен.