Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

А тоді він повільно розвернувся й зник.

Едді спробував витерти шмарклю здоровою рукою, однак ледь він поворушився, як спалахнув біль.

«То що, здогадувався, як виходив з дому, що за деякий час лежатимеш на Костелло-авеню з розтрощеною рукою та шмарклею Патріка Гокстеттера на лобі, га? Навіть „Пенсі“ надпити не встиг. Життя сповнене несподіванок, правда?»

Неймовірно — він знову засміявся. То було лише слабке хихотіння, і від нього боліла зламана рука, та просто сміятися було чудово. Едді помітив ще дещо: астма зникла. Дихання було в нормі. Принаймні, поки що. І це добре. Він би не зміг дістати інгалятора. Навіть за тисячу років не дотягнувся б.

Сирена була вже дуже близько — вона вила й вила. Едді заплющив очі й побачив під повіками червоний туман. А тоді на нього впала чиясь тінь, і червоність стала чорнотою. То було хлоп’я на триколіснику.

— Ти норм? — спитав маленький хлопчик.

— А що, норм виглядаю?

— Ні, вигляд у тебе жахливий, — і малий поїхав собі далі, наспівуючи «Фермера в долині».[673]

Едді тихо засміявся. Завищали гальма — ось і коповозка. Він зловив себе на думці, що йому б хотілося, аби за кермом там сидів містер Нелл, проте він знав, що містер Нелл був пішим патрульним.

Чого ти в біса гигочеш?

Едді знав це не більше, ніж йому було відомо, з якого дива попри страшний біль він відчув величезну полегкість. Можливо, це тому, що він досі живий, і найгірше, що з ним трапилося, — це перелом руки, та й цьому можна було зарадити? Тоді Едді зупинився на цій думці, проте за багато років, сидячи в Деррійській бібліотеці зі стаканом джину зі сливовим соком на столі та інгалятором у руці, він розповість іншим, що йому здалося, наче було й ще щось; він був досить дорослим, аби відчути це, та життєвого досвіду не вистачило, аби зрозуміти й означити його.

«Гадаю, то був перший справжній біль у моєму житті, — розповідатиме він, — що виявився геть не таким, як я собі уявляв. Він не розчавив мою особистість. Гадаю… він дав мені основу для порівняння, допоміг зрозуміти, що з болем можна жити, що можна жити, незважаючи на біль».

Едді з останніх сил повернув голову праворуч і побачив великі чорні шини «фаєрстоуна», сліпучі хромові ковпаки й пульсуючі блакитні вогники. Тоді він почув голос містера Нелла, його густу ірландську говірку, гротесково ірландську говірку — вона більше скидалася на Річів Голос Ірландського Копа, аніж на голос справжнього містера Нелла… однак, мабуть, то було через відстань:

— Святий Бойже, це мойлий Каспбройк!

На цих словах Едді відплив до чорноти.

4

І, за одним винятком, лишався там ще досить довго.

Коли вони їхали у швидкій, Едді на хвилину прийшов до тями. Він побачив, що навпроти сидить містер Нелл, хиляє з коричневої пляшечки та читає книгу в м’якій обкладинці. На обкладинці був напис «Суд — це я»[674] й дівчина з найбільшими грудьми, які він коли-небудь бачив. Його погляд облишив містера Нелла й змістився на водія. Той озирнувся та вишкірився до Едді широчезною, зловісною посмішкою; його шкіра була блідою від фарби й талькової пудри, а очі блищали, як новісінькі четвертаки. Пеннівайз.

— Містере Нелле, — прохрипів Едді.

Той відірвався від книги й усміхнувся.