Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Генрі хутко перекотився, наче десантник, і вже знову був на ногах. Він схопив Едді за загривок та правий зап’ясток. Дихання, що виривалося з його набряклого, забинтованого носа, було теплим та вологим.

— Хочеш каміняччя, Людино-камінь? Звісно ж! Лайнюк! — він смикнув руку Едді йому за спину, задер її. Едді закричав. — Камінці для Людини-каменя, так, Людино-камінь?

Генрі задер його руку ще вище. Едді заволав. Звідкись іздалеку він чув, як підходять друзі Баверза, а малий на велику почав ревіти. «Вітаю в нашому клубі, пацан», — подумав він і попри біль, попри сльози й страх, гучно заіржав, як віслюк.

— Ти гадаєш, це смішно? — радше ошелешено, аніж люто спитав Генрі. — Ти гадаєш, це смішно?

А чи не чувся страх у тій мові? Минуть роки, і Едді вирішить, що так, то був зляканий голос.

Едді крутнув захвачену руку. Вона була слизькою від поту, і він її мало не висмикнув. Мабуть, тому Генрі задер його руку вище, ніж попередні рази. Едді почув у власній руці тріск, схожий на грім, з яким під вагою льоду ламаються взимку дерева. Біль, який здійнявся в його руці, був сірим та величезним. Едді закричав, та власний голос чувся десь дуже далеко. Увесь світ вицвітав на очах, і коли Генрі його штовхнув, Едді не впав, а полинув до хідника. До-о-овго він спускався до тієї стоптаної доріжки. Поки знижувався, устиг роздивитися кожнісіньку тріщинку. Йому випала нагода помилуватися тим, як у стоптаній доріжці на липневому сонці виблискують цятки слюди. Йому випала нагода помилуватися залишками дуже старого малюнка клітинок для гри в класики, який накреслили на хіднику рожевою крейдою. На хвильку йому здалося, що малюнок поплив і перетворився на щось інше. На хвильку Едді побачив там черепаху.

Він міг би втратити свідомість просто там, однак приземлився хлопчик на свою зламану руку, і свіжий біль був різким, яскравим, пекучим, жахливим. Едді відчував, як на місці зламу труться між собою зазублені кінці кістки. Він укусив себе за язик, виступила свіжа кров. Едді перекотився на спину й побачив, що над ним стоять Генрі, Віктор, Лось та Патрік. Вони здавалися неймовірно високими — наче люди, що зазирають у могилу з труною.

— Що, подобається, Людино-камінь? — спитав Генрі; голос його линув з великої височини, просочуючись крізь хмару болю. — Подобається така вєсєлуха, га, Людино-камінь? Подобається така шуба-дуба?

Патрік Гокстеттер загиготів.

— Твій батько дурнуватий, — почув Едді власні слова, — і ти теж.

Усмішка Генрі зів’яла з такою швидкістю, наче йому дали ляпаса. Він замахнувся ногою для удару… і в нерухомій спеці здійнялося виття сирени. Генрі завмер. Віктор з Лосем нервово заозиралися.

— Генрі, гадаю, нам краще вшиватися, — мовив Лось.

— Ви як хочете, а я драпаю, — сказав Віктор.

Якими далекими здавались їхні голоси! Вони линули, наче кульки клоуна. Віктор дременув у бік бібліотеки, пірнувши в МакКаррон-парк, аби забратися з вулиці.

Генрі затримався ще на мить. Певне, він сподівався, що автівка з копами їхала в якійсь іншій справі й дасть йому довести своє діло до кінця. Та сирена почулася знову, уже ближче.

— Халява, пиздюк, — сказав Генрі, і вони з Віктором кинулися слідом за Віктором.

Патрік Гокстеттер ішов останнім.

— Ось тобі подарунок на додачу, — прошепотів він тихим, хрипким голосом.

Він набрав повні груди повітря й плюнув великою зеленою харклею просто в задерте, спітніле й закривавлене обличчя Едді. Плюнув.

— Можеш не їсти все одразу, як не хочеш, — мовив Патрік, посміхаючись своєю хворобливою, лячною посмішкою. — Як хочеш, лиши трохи на потім.