Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

А тоді до кімнати забіг інтерн і сказав мамі Едді, що або вона буде поводитися тихо, або її змусять піти. Клоун почав вицвітати, вигорати і водночас мінятися. Едді побачив прокаженого, мумію, птаха; побачив перевертня та вампіра з лезами «Джилетт Блю Блейдс», всадженими в його ясна під дурнуватими кутами, наче криві дзеркала в карнавальному лабіринті; побачив чудовисько Франкенштейна та щось м’ясисте, схоже на мушлю, що плямкало, наче рот; побачив дюжину, сотню інших страхіть. Та перш ніж клоун розчинився в повітрі, Едді побачив його найстрашнішу подобу — обличчя власної матері.

— Ні! — спробував він закричати. — Ні! Ні! Тільки не вона! Не моя мама!

Та ніхто не озирнувся, ніхто його не почув. І в останні миті згасаючого сну в ньому заворушилися крижані хробаки жаху. Він зрозумів, чому його не почули. Він був мертвим. Воно вбило його, і він помер. Він був привидом.

6

Гірко-солодкий тріумф Соні Каспбрак від того, що вона відігнала так званих друзів Едді, випарувався тієї ж миті, як вона переступила поріг одиночної палати свого сина — двадцять першого липня. Вона не могла до кінця зрозуміти, чому це почуття так зненацька згасло або ж звідки на місці тріумфу взявся незрозумілий страх, та в обличчі сина було щось, не затьмарене болем та тривогою. Щось таке, чого вона ніколи раніше не бачила. Воно немов загострилося. Його лице застигло, стало гострим та пильним.

Сутичка матері Едді з його друзями трапилася не в кімнаті для очікування, як уві сні. Вона знала, що вони прийдуть — Еддіні «друзі», які, певне, вчать його курити й плювати хотіли на його астму; його «друзі», які настільки його поневолили, що коли він вертався додому, то весь вечір тільки про них і торочив; його «друзі», через яких Едді зламали руку. Соня про все розповіла сусідці, місіс Ван Претт.

— Настав час ляснути об стіл кількома картами, — похмуро сказала місіс Каспбрак.

Місіс Ван Претт мала жахливі проблеми зі шкірою, і можна було завжди розраховувати, що вона погодиться з усім, що скаже Соня, погодиться радо й мало не жалюгідно, та цього разу в неї стало духу заперечити.

— А мені думалося, ти зрадієш, що в нього взялися друзі, — сказала місіс Ван Претт, коли вони розвішували білизну перед роботою; стояла ранкова прохолода перших днів липня. — І йому безпечніше разом із іншими дітьми, ви так не гадаєте, місіс Каспбрак? Адже в місті стільки всього коїться, вбивають безневинних дітей…

Єдиним, що почулося у відповідь від місіс Каспбрак, було гнівне фиркання (насправді, вона тоді просто не спромоглася на адекватну вербальну відповідь, хоча й пізніше вигадала кілька дюжин, і деякі з них були дуже ущипливими), і коли того вечора зателефонувала сполохана місіс Ван Претт і спитала в Соні, чи піде вона з нею до «Біно» на Сейнт-Мері, як завше, місіс Каспбрак відповіла, що радше лишиться дома й задере ноги.

Ну, вона сподівалася, що нарешті місіс Ван Претт вдовольнилася. Вона сподівалася, що нарешті місіс Ван Претт зрозуміє — того літа секс-маніяк, який вбивав дітей та немовлят, був не єдиною загрозою, що поширилася в Деррі. Ось, погляньте: її син лежить на одрі болю в Центральній деррійській лікарні, і може статися, що він більше не зможе користуватися своєю рукою, вона чула про таке, або ж, Боже збав, кістяна скалка від перелому може потрапити до артерії й віднестися кров’ю до самого серця, проколоти його, вбити Еддічку, та, о, звісно, Господь такого ніколи не допустите та вона ж чула, що й таке буває, тож це значить, що Господь Всемогутній іноді таке попускав. У деяких випадках.

Тож вона взялася чекати на довгому й тінистому ґанку лікарні, бо знала, вони з’являться, і з холоднокровністю вирішила назавжди покласти край так званій «дружбі», цьому товариству, від якого самі зламані руки та одри болю.

Врешті вони прийшли, як вона й очікувала, і на превеликий жах вона побачила, що серед них був ніґґер. Не те щоб вона щось мала проти ніґґерів, адже вона вважала, що в них було повне право займати в автобусах у північних районах які-завгодно місця, їсти в буфетах разом із білими, і в кінотеатрах їх не варто примушувати сидіти на ніґґерській гальорці, якщо вони не турбують білих

(жінок)

людей, однак вона ще й вірила в те, що сама називала «Пташиною теорією»: дрозди літають з дроздами, а не з малинівками. Ґраклі вили гнізда з ґраклями, і вони не схрещувалися з горобцями або соловейками. «Кожному своє» — таким було її гасло, і коли вона побачила, як разом з усіма весело тиснув на педалі Майк Хенлон, і те, що він їхав так, наче так і має бути, загартувало її впевненість і перелякало ще більше. «Ти ніколи не казав мені, що серед твоїх друзів є ніґґер», — подумала вона так докірливо, наче Едді був поряд і міг її чути.

Ну, думала вона двадцять хвилин по тому, заходячи до кімнати, В якій лежав її син із правицею у величезній пов’язці, примотаній йому до грудей (їй було боляче на нього дивитися), вона відправила їх подалі, добрячого копняка отримали. У жодного з них, окрім того малого Денбро, не набралося сміливості бодай щось сказати. Лише дівчисько, чиїм би воно не було, глипнуло на неї двійком зелених, як у шльондри, очей, — Соня Каспбрак одразу ж вирішила, що вона звідкись із Нижньої головної вулиці або зовсім з якихось нетрів — та втримало язика за зубами. Якби вона бодай пискнула, Соня поділилася б з нею деякими думками. Розказала б, що за дівчата вештаються з хлопцями і як їх називають. І вона не дозволить своєму синові тинятися з дівками з такими прізвиськами.

Інші лише втупилися в землю та шаркали ногами. Як вона й думала. Коли вона висказала їм усе, що хотіла, вони повсідалися на свої велосипеди й забралися геть. Малий Тозіер всівся на багажник величезного та хисткого з вигляду велосипеду, яким педалив Денбро, і всередині місіс Каспбрак все здригнулося, коли їй подумалося, скільки разів катався на тій розвалині її Еддічка, ризикуючи переламати всі ноги, руки, шию та занапастити власне життя.

«Я зробила це заради тебе, — думала вона, заходячи в лікарню, гордо звівши підборіддя. — Знаю, що спершу ти дещо розчаруєшся, та це природно. Батькам видніше, адже саме тому Бог і створив батьківство — дітей треба направляти, виховувати та… захищати». Так, спершу він розчарується, та, зрештою, зрозуміє. І якщо вона й почувала полегкість, то це через Едді. Що відчуваєш, коли рятуєш сина від поганого товариства, як не полегкість?

Однак цю полегкість зіпсувала незручність: вона поглянула в обличчя Едді, і він не спав, як вона думала. Замість того аби застати сина накачаним таблетками й розбудити його, коли він ще буде очманілим, заспаним, дезорієнтованим та психічно вразливим, вона наштовхнулася на цей гострий, пильний позір, напрочуд відмінний від звичного, м’якого, обережного погляду Едді. Хоча Соня про це не знала, Едді, як і Бен Генксом, був з тих людей, які зиркали на чиєсь обличчя, аби перевірити, що за емоційна погода панує на ньому, а тоді хутко відводили погляд. Та він просто дивився на неї («Певне, це все пігулки, — подумала вона, — точно. Треба буде сказати про це докторові Гендору»), і відвести очі захотілося не йому, а їй. «У нього такий вигляд, наче він знав, що я прийду», — сяйнуло їй, і ця думка мала б її ощасливити, адже хлопчик, який сидить та чекає на свою матусю, — це справжнє благословення Господнє…

— Ти прогнала моїх друзів, — слова були безбарвними, без питання або сумніву в них.