Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Ще чого! Що це за мова?! Тут мій син, у нього агонія! Мій син лежить тут на ложі болю!

Та всі вони змовкли, коли почувся голос Едді:

— Ма, краще вийди. Якщо вони робитимуть щось таке, від чого я кричатиму, а таке точно буде, тобі краще вийти.

Вона обернулася до нього — на обличчі читалися подив та… біль. Від того болю його груди невблаганно стиснулися.

— Нікуди я не піду! — крикнула вона. — Едді, що за жахливі речі ти кажеш?! Ти мариш! Ти не тямиш, що мовиш, — це єдине пояснення!

— Я не знаю, що там за пояснення, та мені байдуже, — сказала медсестра. — Знаю лише, що ми тут марно стовбичимо, а мали б вправляти руку вашому синові.

— То ви хочете сказати, що… — заговорила Соня, і голос її здіймався до того високого, трубного тону, який з’являвся тоді, коли вона найдужче обурювалась.

— Соню, будь ласка, — мовив доктор Гендор. — Давай не будемо влаштовувати тут сварку. Краще допоможемо Едді.

Місіс Каспбрак відступила назад, та її розлючений погляд — погляд медведиці, чиє дитинча в небезпеці, — обіцяв медсестрі, що все так просто не минеться. Можливо, і позов буде. А тоді її очі затуманилися, загасивши лють або, принаймні, сховавши її. Вона взяла його здорову руку й так міцно стисла, що Едді замружився.

— Болить, я знаю, та ти скоро видужаєш, — протуркотіла вона. — Скоро видужаєш, обіцяю.

— Вірю, ма, — просипів Едді. — Можна мені інгалятора?

— Звісно ж, — сказала Соня Каспбрак й переможно поглянула на медсестру, наче Едді щойно спростував дурнуваті звинувачення в якомусь злочині. — У мого сина астма. Досить серйозна, та він чудово з нею справляється. Чудово справляється.

— Молодець, — сказала медсестра безбарвним голосом.

Мама потримала інгалятор, щоб він вдихнув. Наступної миті доктор Гендор уже обмацував його зламану руку. Лікар був якомога обережнішим, та все одно боліло страшенно. Едді хотів закричати, та зціпив зуби. Він боявся, що, як закричить, мати теж зарепетує. На передпліччі великими прозорими краплями виступив піт.

— Ви робите йому боляче, — жебоніла місіс Каспбрак. — Я ж бачу! У цьому немає жодної потреби! Припиніть! Вам не треба його кривдити! Він дуже тендітний, він не витримає такого болю!

Едді помітив, як розлючений погляд медсестри зустрівся з утомленими, стурбованими очами доктора Гендора. Йому здалося, що він побачив там мовчазний обмін фразами:

— Лікарю, виставте цю жінку за двері.

— Не можу. Не смію, — сказали його опущені очі.

Усередині болю чаїлася кришталева ясність (однак насправді Едді не хотів би переживати таке прозріння надто часто — ціна була зависокою), і завдяки тій мовчазній розмові Едді прийняв усе, що розказав йому містер Кін. Його інгалятор «ГідрОкс» був наповнений лише присмаченою водою. Астма сиділа не в його грудях, а в голові. Так чи інакше, а йому доведеться змиритися з правдою.

Едді поглянув на матір, і завдяки болю він побачив її дуже виразно: кожну квіточку на сукні від «Лейн Браянт»,[676] плями від поту під пахвами, де почали протікати підкладки, подряпини на її взутті. Він усвідомив, якими маленькими були її очі, що ховалися в складках плоті, і йому сяйнула страшна думка — ці очі були мало не хижацькими, мало не такими ж, як у прокаженого, який виліз із підвалу дому на Нейболт-стрит, 29. «Я вже йду, усе гаразд… не біжи, Едді, бо не втечеш…»