Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

(лише вода із засипкою камфори)

що коли до кінця дня йому знову доведеться користатися інгалятором, він усі тельбухи виблює.

Він засунув його до кишені й взявся спостерігати за дорожнім рухом: автомобілі їздили туди-сюди, спускалися з Горбатого Пагорба, котилися Головною вулицею. Едді намагався ні про що не думати. По голові лупили розпечені, сліпучі сонячні промені. Від кожного проїжджого автомобіля відбивалися яскраві зайчики й летіли йому просто в очі; у скронях почав набухати головний біль. Він не міг знайти причини, аби й далі злитися на містера Кіна, проте причин пожаліти Едді Каспбрака він мав удосталь. Бідний-біднесенький Едді Каспбрак… Він подумав, що Білл Денбро ніколи не марнував часу на жалість до себе, та не міг нічого вдіяти.

Понад усе йому хотілося зробити саме те, що пропонував містер Кін — піти до Пустовища, розповісти про все друзям, послухати, що вони скажуть, дізнатися їхні думки з цього приводу. Та він не міг зробити цього просто зараз. Його мати чекає, коли він повернеться з ліками,

(твій мозок… або мати)

і якщо він затримається —

(твоя мати впевнена, що ти хворий)

буде біда. Вона подумає, що він гуляв з Біллом, Річі або «тим єврейчиком» — так вона звала Стена й при цьому наполягала, що це ніяка не упередженість, і, кличучи його «єврейчиком», вона просто «відкриває карти» (фраза, якою вона користалася, коли потрібно було говорити правду у складній ситуації). Едді сидів там, на розі, безпорадно намагаючись розібратися в невловимих думках, та він точно знав, що б вона сказала, якби дізналася, що іншими його двома друзями були негр та дівчина, та ще й дівчина досить доросла, аби мати груди.

Він повільно рушив до Горбатого Пагорба, боязко дослухаючись до того, як стискалося його серце. Стояла така спека, що, здавалося, на хіднику можна було яєчню посмажити. Уперше він побажав опинитися в класі, де панували б дивакуваті вимоги нових учителів, — побажав, щоб це літо скінчилося.

На півдорозі до маківки Горбатого Пагорба він зупинився неподалік від того місця, де двадцять сім років по тому Білл Денбро заново відкриє могутність свого велосипеда Сілвера, і дістав з кишені інгалятора. «Аерозоль ГідрОкс», — було написано на етикетці. «Використовувати за потребою».

Іще дещо стало на місце. «Вживайте за потребою». Він був усього лише дитиною, ще й молоко на губах не обсохло (як казала його мати в один з тих випадків, коли «відкривала карти»), та навіть одинадцятирічному хлоп’яті було зрозуміло, що справжніх ліків з написом «Вживайте за потребою» нікому не дають. Справжніми ліками запросто вколошкати себе, якщо дурбелити й уживати їх, коли в голову стрелить. Він подумав, що так можна дати дуба, нажершись навіть звичайного аспірину.

Він утупився поглядом в інгалятор і не помітив старенької, яка спускалася до Головної вулиці, перекинувши через плече сумку з покупками. Він почувався зрадженим. Одної миті він мало не пожбурив пластикову соску в канаву. Та можна зробити ще краще — запустити нею в риштак. Точно! Чому б ні? Хай Воно там подавиться й здохне серед свої загиджених труб. Осьо, скуштуй пла-це-боу, ти, наволоче тисячопика! Він навіжено зареготав і ледь-ледь саме так і не вчинив. Та, врешті-решт, звичка виявилася сильнішою. Він повернув інгалятора до передньої кишені своїх штанів та пішов собі далі, практично не чуючи періодичного волання клаксонів або коли повз нього торохкотів дизельний двигун автобуса, що прямував до Бессі-парку. А ще він не здогадувався, як скоро дізнається для себе, що таке, коли тебе кривдять. По-справжньому.

3

Коли за двадцять п’ять хвилин по тому Едді вийшов з «Костелло-авеню маркету», тримаючи в одній руці «Пепсі», а в другій — шоколадки «Пейдей», на нього чекала неприємна несподіванка: ліворуч від невеличкої крамниці на гравії навколішки стояли Генрі Баверз, Віктор Кріс, Лось Седлер та Патрік Гокстеттер. Спершу Едді подумав, що хлопці грають в крепс, а тоді побачив: вони складають гроші на бейсбольну сорочку Віктора. Підручники для літньої школи були скидані обабіч.

Звичайної днини Едді просто нишком позадкував би в крамницю та попросив містера Ґердо вийти через чорний хід, однак день звичайним не був. Замість зникнути, Едді закляк на місці, однією рукою тримаючи двері з дротяною сіткою (на ній були жерстяні реклами цигарок: «„ВІНСТОН“ СМАКУЄ ЧУДОВО, ЯК СПРАВЖНЯ ЦИГАРКА», «ДВАДЦЯТЬ ОДНА ПЕРШОКЛАСНА ЦИГАРКА СТАЄ ДВАДЦЯТЬМА НЕПЕРЕВЕРШЕНИМИ СИГАРЕТАМИ»[671] й одна — зі швейцаром, який кричить «КЛИЧТЕ ФІЛІПА МОРРІСА!»), а другою — стискаючи паперовий пакет з покупками та білий аптечний кульок.

Віктор Кріс помітив його і штовхнув Генрі ліктем. Той звів погляд, Патрік Гокстеттер — теж. Реле в Лося працювали повільніше, і перш ніж усвідомити раптову мовчанку, він ще зо п’ять секунд рахував пенні, а тоді, врешті, теж глипнув на Едді.

Генрі звівся на ноги, обтрушуючи камінчики з колін свого комбінезона. З обох боків його замотаного носа малися мініатюрні були, і він гугнявів, як протитуманний ріжок на морі.

— А бодай мене чорти вхопили, — мовив Генрі. — Це ж один із кидунів. Де твої друзі, гімнюче? У магазині?

Едді тупо хитав головою, коли до нього дійшло, що він припустився ще однієї помилки.

— Ну, нічого, — посмішка Генрі поширшала. — Я не проти виловити вас по одному. Ходи сюди, гімнюче.