Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Доктор Гендор обережно взявся за місце перелому й стиснув. Вибухнув біль.

Едді відключився.

5

Йому дали випити якоїсь рідини, і доктор Гендор вправив кістки. Едді чув, як лікар пояснював матері, що то лише «зелений» перелом, і це не страшніше від будь-якого дитячого перелому.

— Це коли діти падають з дерев і щось ламають, — сказав він, і Едді почув розлючену відповідь матері:

— Мій хлопчик не лазить по деревах! А тепер кажіть усю правду! Наскільки це серйозно?

Медсестра дала йому пігулку. Плечем він знову відчув її груди, і був вдячний за їхню втішну пружність. Навіть затуманеними очима він бачив, що вона злиться, і Едді здалося, що він сказав: «Вона зовсім не прокажений, будь ласка, не думайте так, адже їсть вона мене лише тому, що любить», та, певне, і звуку не промовив, бо вираз обличчя дівчини не змінився.

У нього лишився примарний спогад про те, як його везуть в інвалідному візку, а десь позаду затихає материн голос: «Які ще години відвідування? Як ви смієте говорити мені про години відвідування?! Це ж мій син!»

Голос згасав удалині. Едді зрадів, що він затихав, зрадів власній сонливості. Біль зник, а разом із ним і ясність думок. Йому не хотілося думати. Йому хотілося плисти за течією. Едді відчував, що правиця стала важкою, як гиря. Він загадався, чи не наклали вже гіпс. Здавалося, він не помітив, так це чи ні. Краєм вуха він чув притлумлені звуки радіоприймачів, що грали в інших палатах, бачив невиразні постаті пацієнтів, які тинялися широкими коридорами — у лікарняних піжамах вони здавалися привидами. А ще було спекотно… дуже, дуже спекотно. Коли його вкотили до кімнати, він побачив, як сідало сонце — воно скидалося на гнівний помаранчевий пухир із кров’ю. «Наче велетенський клоунський ґудзик», — недоладно подумалося йому.

— Ну ж бо, Едді, ходити ти можеш, — почувся голос.

Едді виявив, що це справді так. Він ліг на ліжко, застелене хрустким, прохолодним простирадлом, і його накрили свіжим покривалом. Голос повідомив, що вночі болітиме, та застеріг, аби він нікого не кликав, поки не стане зовсім погано. Едді спитав, чи можна йому води. У склянці була соломинка з гнучкою гармошкою посередині. Вода виявилася холодною та смачною. Він випив цілий стакан.

Вночі боліло, сильно боліло. Він лежав з розплющеними очима і тримав у лівиці кнопку виклику, та не натискав її. На вулиці скаженіла гроза, і спалахував блакитно-білий вогонь блискавиці; Едді відвертався від вікна — він боявся побачити там потворне, усміхнене обличчя з вишкіром, викарбуваним на небі електричним розрядом.

Урешті він заснув, і йому наснився сон. Йому привиділося, що до лікарні завітали його друзі: Білл, Бен, Річі, Стен, Майк та Бев — вони приїхали на своїх велосипедах, тільки Річі з Біллом прикотилися на Сілвері. Він здивувався, коли побачив, що Беверлі вдягла сукню, — вона була чарівного зеленого кольору, як Карибське море на світлинах в «Нешенал джеоґрефік». Він не пригадував, щоб вона коли-небудь вдягала сукню — самі джинси, педалери[677] та те, що дівчата називали «шкільним набором»: спідниці й блузки, причому блузки були зазвичай білі та з круглим коміром, а спідниці — коричневі, гофровані й підрублені аж на середині гомілки, щоб не світилися подряпини на колінах.

Уві сні він побачив, що приїхали вони якраз о другій дня, коли починалися години відвідин, а його мати, яка терпляче чекала ще з одинадцятої, так репетувала, що всі оглядалися.

— Якщо ви гадаєте, що зайдете до мого сина, раджу вам змінити думку! — прогорлала мама Едді.

Тієї ж миті клоун, який увесь цей час також сидів у кімнаті для очікування (доти він зачаївся в кутку, прикривши обличчя журналом «Лук»), зірвався з місця й безшумно зааплодував, наче мім, махаючи руками в білих рукавичках. Він бавився й танцював, а тоді пішов колесом, зробив майстерне сальто назад, а місіс Каспбрак засипала прокльонами Невдах, і діти один за одним поховалися за Біллом, який просто стояв на місці, засунувши руки глибоко в кишені джинсів (мабуть, для того, аби ніхто, навіть він сам, не бачив, чи тремтять у нього руки). Ніхто, крім Едді, клоуна не помітив… хоча немовля, яке мирно спало в матері на руках, прокинулася й жалібно загорлало.

— Ви й так достатньо накоїли! — кричала мама Едді. — Я знаю, що то були за хлопці! У них були негаразди в школі, і навіть з поліцією! І коли вони мають якісь претензії до вас, це зовсім не значить, що вони мають щось і проти мого Едді. Я так йому й сказала, і він погодився. Він просив мене переказати, щоб ви забиралися, що між вами все скінчено і він не хоче мати з вами нічого спільного. Йому не потрібна ваша так звана дружба! Жоден з вас не потрібен! Я знала, що буде халепа, і ось, маєш! Мій Еддічка в лікарні! А такий тендітний хлопчик…

Клоун скакав та стрибав, сідав на шпагат і ходив на руках. Його посмішка була надзвичайно реальною, і уві сні Едді зрозумів, що саме цього Пеннівайзу й хочеться — загнати між ними здоровенного клина, розбити їхній клуб та знищити найменшу можливість бодай якихось злагоджених дій. Клоун був наче в диявольському екстазі: він зробив подвійне сальто й карикатурно цмокнув матір Едді в щоку.

— Х-х-хлопців, які ц-це з-з-зробили…

— Не переговорюй! — вискнула місіс Каспбрак. — Не смій мене переговорювати! Між вами все скінчено, кажу! Усе скінчено!