Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Давай сюди, Білле! — сказав Річі, але Білл ще хвилину тримав альбом, витріщаючись на гравюру й чекаючи, що вона от-от оживе: кеглі (якщо то взагалі були кеглі) у руках забавника застрибають угору й вниз, угору й униз, а діти засміються та заплещуть у долоньки (а може, не всі вони стануть аплодувати та сміятися, хтось закричить і побіжить геть), або мули витягнуть баржу кудись за межі малюнку.

Але цього не сталося, і Білл передав альбом Річі.

Коли альбом знову повернувся до Майка, той перегорнув ще кілька сторінок, а потім знайшов:

— Ось, — сказав він. — Це було зроблено в 1856 році, за чотири роки до того, як Лінкольна обрали президентом.

Альбом знову пішов по руках. То був кольоровий малюнок, на зразок коміксів. На передньому плані перед пивною згуртувалися п’янички, а товстий політик із бакенами щось промовляв їм, стоячи на дошці, що її поклали між двома бочками. У руці він тримав кухоль пінистого пива. Дошка помітно прогиналася під його вагою. Осторонь зупинилася купка жіночок у капелюшках, і вони з огидою споглядали цю строкату п’яну буфонаду. Напис під картинкою був таким: «Я СПРАГЛИЙ ДО РОБОТИ, ЯК КАЖЕ СЕНАТОР ГАРНЕР!»

— Тато говорив, що років за двадцять до Громадянської війни такі малюнки були дуже популярними, — пояснив Майк. — Їх тоді називали «жартівками», і люди часто надсилали їх одне одному. Вони трохи схожі на комікси в гумористичному журналі «Мад».

— Це с-с-сатира, — сказав Білл.

— Так, — відповів Майк, — але зверніть увагу, що зображено тут, у куточку.

Малюнок дійсно нагадував карикатури з «Маду» — він був великий і деталізований, з купою побічних жартів, як кіношні постери Морта Друкера[647], які публікували в тому журналі. Ось усміхнений товстун виливає склянку пива в пащеку плямистого пса, он жіночка, яка гепнулася в багнюку, а далі — два безпритульники, що підсовують сірники під підошви багатого торговця, а ще дівчинка, яка на самих носочках звисає з гілки в’язу та хизується спідньою білизною. Але навіть серед цього нагромадження чудернацьких деталей друзі одразу помітили клоуна. На ньому був кричущий картатий костюм барабанщика з настовбурченим нагрудником. Він грав у наперстки з купкою п’яних лісорубів і підморгував простаку, який, судячи з його роззявленого від подиву рота, щойно обрав не той наперсток. Клоун-барабанщик простягав руку за монетою.

— Знову він, — сказав Бен. — Тільки на сто років пізніше.

— Приблизно, — відповів Майк. — А ось іще одна картка, уже 1891 року.

Він показав вирізку з першої шпальти Деррійської газети «Ньюз». «УРА! ЛИВАРНЮ ВІДКРИТО!» — радісно повідомляв заголовок, а під ним стояла приписка: «Усе місто зібралося на святковий пікнік». Фотографія була відтиском гравюри, на якій художник зобразив церемонію відкриття заводу Кіченера в той момент, коли перерізали стрічку. Малюнок нагадував ретини «Курьє та Івза»[648], які мама Білла повісила у вітальні Денбро, проте стиль був далеко не такий вишуканий. Чоловік, вибагливо вдягнений у сюртук і циліндр, тримав над стрічкою велетенські розчахнуті ножиці, а за ним спостерігав натовп із п’яти сотень городян. Зліва був клоун, їхній клоун, і він крутив сальто перед зграйкою дітей. Художник зобразив його догори дриґом, тому посмішка клоуна перетворилася на гримасу.

Білл швиденько передав альбом Річі.

Під наступною фотографією Вілл Хенлон підписав: «1933. Скасування сухого закону в Деррі». Хоча ніхто з друзів і гадки не мав про Вольстедів акт[649] чи його скасування, усе стало зрозуміло з самого фото. На ньому виднівся заклад «Спа Воллі» на Пекельній ділянці. Бар був буквально по самі вінця забитий чоловіками у розстібнутих білих сорочках, солом’яних капелюхах, футболках і костюмах. Лісоруби стояли поруч із банкірами. Усі вони переможно піднімали кухлі та пляшки. На вікнах було почеплено дві великі вивіски: «З ПОВЕРНЕННЯМ, ДЖОН БАРЛІКОРН[650]!» та «СЬОГОДНІ ПИВО ВІДПУСКАЄТЬСЯ ЗАДАРМА». Клоун вирядився справжнім денді: білі черевики, гамаші та гангстерські штани. Він поставив одну ногу на підніжку «Рео»[651] та пив шампанське з жіночої туфельки на високому підборі.

— Сорок п’ятий рік, — продовжував Майк.

Чергова вирізка з «Ньюз» під заголовком: «ЯПОНІЯ ЗДАЛАСЯ — ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ! ХВАЛА ГОСПОДУ, ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ!» По Головній вулиці в напрямку Горбатого Пагорба змією звивався святковий парад. І знову на задньому плані, застигнувши у крупнозернистій матриці старого фото, стояв клоун у сріблястому костюмі з оранжевими помпонами. Увесь його вигляд свідчив про те (принаймні, для Білла), що нічого не скінчилося, ніхто не здався, ніхто не переміг, рахунок досі тримався по нулях, але передусім про те, що надії на краще майбутнє немає.

Біллові стало холодно, неприємно й лячно.

Раптом цятки на фотографії зникли, і вона ожила.

— Ось що… — почав Майк.

— Д-д-дивіться, — сказав Білл, і слово випало з його рота, наче підталий уламок криги. — Д-д-дивіться в-в-всі!