Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

— Хо-хо-ходімо, — повторив Білл. — Н-не з-з-знаю, й-як ви, а пригод м-мені в-в-вистачило.

Виявилося, їм теж.

11

За годину всі вони сиділи в хатці-клубі. Вікна та лаз були прочинені. Усередині стояла прохолода, і того дня в Пустовищі панувала блаженна тиша. Вони сиділи мовчки — кожен поринув у власні думки. Річі й Бев передавали один одному пачку «Марлборо». Одного разу Едді затягнувся інгалятором. Майк чхнув кілька разів, вибачився. Сказав, що підхопив застуду.

— Ото тіко й зас-студу й можете підхопити, сеньйор-ре, — привітно сказав Річі й замовк.

Бен чекав, коли божевільна інтерлюдія в домі на Нейболт-стрит набуде присмаку марення. «Воно відступить і забудеться, як нічне жахіття, — думав він. — Просинаєшся засапаний, весь у поту, а за п’ятнадцять хвилин вже й не пам’ятаєш, що тобі снилося».

Та цього не сталося. Усе, що там відбулося, починаючи з того, як він протиснувся до підвалу, й до моменту, коли Білл розбив вікно в кухні тим самим єдиним стільцем, лишалося в його пам’яті так само яскравим і виразним. То був не сон. Рана на грудях йому не наснилася, і байдуже, побачить її мати чи ні.

Нарешті Беверлі підвелася.

— Треба йти додому, — сказала вона. — Хочу перевдягтися перш, ніж мама повернеться. Уб’є, як побачить, що на мені хлопчача футболка.

— Атож, сеньор-рито, вколошкає за милу душу, — погодився Річі. — Усі пальці повідтинає.

— Біп-біп, Річі.

Білл серйозно дивився на неї.

— Білле, футболку я поверну.

Він кивнув та махнув рукою — байдуже.

— А тобі не перепаде, як прийдеш додому без неї?

— Н-ні. В-вони м-мене все р-рівно не п-поміч-чають.

Вона кивнула і закусила свою повну нижню губу — дванадцятирічна дівчинка, яка була зависокою для свого віку і просто красунею.

— Білле, а що далі?

— Н-не з-з-знаю.

— Це ж іще не кінець, так?