Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Однак були й миттєвості, що вибивалися з загальної картини. Він знову загадувався тими самими питаннями: Сила срібла, сила куль — звідки вона береться? Звідки береться будь-яка інша сила та влада? Як їх отримати? Як ними користатися?

Йому здавалося, що їхнє життя може залежати від цих питань. Якось уночі, коли він уже засинав, а дощ заколисував його своїм шумом, тарабанячи у вікна, йому сяйнуло, що було ще одне питання — можливо, єдине важливе питання. Воно мало справжню подобу, і він її майже побачив. Побачиш подобу — дізнаєшся її таємницю. Чи можна було сказати те саме й про силу та владу? Певне, що так. Хіба сила та влада не були перевертнями, як і Воно? Вони були дитиною, що рюмсає посеред вночі, ядерною бомбою, срібною кулею і тим, як Беверлі дивилася на Білла, а він — на неї.

Та й узагалі — що таке сила? І що таке влада?

12

Протягом наступних двох тижнів не сталося нічого цікавого.

Деррі:

Четверта інтерлюдія

Ти продуєш,

Завше не виграють.

Ти продуєш,

Завше не виграють, чуєш мене?

Бо я знаю, гарнюня,

Бо бачу — сюди лихо прямує.

Джон Лі Гукер.[701] Ти продуєш

Ось що я вам скажу, друзі й сусіди: я п’яний. У сраку п’яний. Житнє віскі. Пішов до «Спа Воллі», випив першу, потім подибав до магазину на Головній вулиці. Устиг якраз за півгодини, перш ніж вони закрилися, й купив квінту віскі. Я знаю, що я надумав.

Дешево напитися ввечері й дорого заплатити вранці. Тож ось він, п’янючий ніґґер, сидить у публічній бібліотеці після її закриття, з розгорнутою книжкою та пляшкою «Старий Кентуккі» по ліву руку. «Не бреши, хай диявол плаче», — казала моя мати, однак вона забула повідомити, що іноді не можна змусити містера Ратицю плакати, особливо якщо ти тверезий. Ірландці це знають, адже відомо, що вони — Божі білі ніґґери. І хтозна — може, вони на крок попереду?

До речі, щодо випивки й диявола. Пам’ятаєте «Острів скарбів»? Старого морського вовка з «Адмірала Бенбоу». «Ми завдамо їм поразки, Джекі!» Гадаю, старий уйобок навіть вірив у це. Налигавшись по самі вінця ромом або віскі, можна повірити в що завгодно.

Випивка й диявол. Окей.

Я іноді бавлюся думкою про те, скільки я протягнув би, якби справді опублікував деякі з цих записів, написаних пізніми ночами, якби посвітив брудною білизною Деррі. Бібліотека має таку собі раду директорів. Одинадцятеро людей. Серед них є один письменник — йому сімдесят років, і два роки тому в нього трапився інсульт, тож тепер на їхніх зібраннях йому щоразу показують, де надруковано його ім’я у брошурках з денними розпорядками… а ще іноді бачили, як він виколупує з волохатих ніздрів сухі кози й обережно кладе їх до вух, наче на зберігання. Інший член ради — нахабна жінка, яка приїхала сюди з Нью-Йорка за своїм чоловіком-лікарем. Вона постійно видає скорботні монологи про те, яке ж Деррі провінційне, як ніхто тут не розуміє ЄВРЕЙСЬКОЇ ДОЛІ, та про те, як жінки мусять їхати до Бостона, аби придбати спідницю, яку не соромно було б носити. Востаннє я розмовляв з цією анорексичною кралею без посередників на різдвяній вечірці, яку влаштовувала рада півтора року тому. На вечірці вона спожила чималу кількість джину й спитала мене, чи хтось у Деррі розуміє ЧОРНУ ДОЛЮ. Я теж встиг спожити чималу кількість джину й відповів: «Місіс Ґледрі, можливо, етнічність євреїв — велика таємниця, та ніґґерів розуміють у всьому світі». Вона похлинулася джином і відвернулася, крутнувшись так рвучко, що спідниця хилитнулась і майнули її трусики (не надто цікаве видовище — краще б на її місці була Керол Деннер!). Ось так закінчилася моя остання неформальна розмова з місіс Рут Ґледрі. Невелика втрата.

Інші члени ради походили від лісових магнатів. Їхня підтримка бібліотеки — це спокутування спадкової провини: вони зґвалтували ліси, а тепер опікуються книжками так само, як могло б заманутися змужнілому розпуснику подбати про байстрюків, яких він бездумно наплодив у молоді роки. То їхні діди й прадіди розсунули ноги лісів на північ од Деррі з Бангором та зґвалтували сокирами й кондаками[702] дівчат-незайманок у зелених сукнях. Вони різали, рубали, обсікали й не думали про зайве. Вони розірвали дівочу пліву тих могутніх лісів, ще коли Гровер Клівленд[703] був президентом, і довершили справу раніше, ніж у Вудро Вілсона трапився інсульт[704]. Ці сп’янілі бандити ґвалтували великі ліси, запліднюючи їх обрубаним гіллям та пеньками ялиць, і перетворили Деррі з млявого кораблебудівного містечка на галасливий хонкі-тонк[705], де салуни працювали 24 години на добу, а повії обслуговували клієнтів від смеркання до світання. Один старий лісоруб, Еґберт Тороґуд, котрому вже стукнуло дев’яносто три роки, якось розповідав мені про те, як відгойдав худющу хльорку в борделі на Бейкер-стрит (цієї вулиці вже не існує — на тому місці, де вирувала й гомоніла Бейкер-стрит, виріс тихенький спальний район для середнього класу).