Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

«Лише тоді, як спустив у неї, мені доперло, шо вона лежить у малаф’яній калюжі з дюйм завглибшки. Ті вахлі вже мало не на драглі перетворилися. „Кралечко, — кажу, — ти шо, геть за собою не дивисся?“ Вона глипнула туди й каже: „Якшо хочеш ше разок, то візьму свіже простирадло. Гадаю, в отій оно шафі, шо в калідорі, є два рядна. До дев’яти-десяти я ше дивлюсь, куди лягати, та після півночі пизда вже така заніміла, що в цей час могла б бути й в Елсворті[706] — геть не чую“."»

Тож он яким був Деррі в перші двадцять із гаком років двадцятого століття — лише гармидер, бухло й трах. Щойно в квітні скресала крига й до самих заморозків у листопаді Пенобскот і Кендаскіґ були запруджені лісом. Бізнес помлявішав у двадцятих, коли скінчилася Перша світова, і без листяних дерев зовсім укляк у часи Депресії. Лісові магнати поклали гроші в бостонські та нью-йоркські банки, які вціліли після Краху[707], та полишили економіку Деррі напризволяще. Ці багатії поховалися у свої вишукані домівки на Західному Бродвеї та відправили дітей у приватні школи в Нью-Гемпширі, Массачусетсі та Нью-Йорку. А далі жили собі на відсотки та завдяки політичним зв’язкам.

Сімдесят із гаком років по тому, як Еґберт Тороґуд полюбився з доларовою шльондрою в спермозному ліжку на Бейкер-стрит, їхнє головування полишило по собі лише пустки в Пенобскоті та окрузі Арусток, а ще величні вікторіанські будинки вздовж двох кварталів на Західному Бродвеї… і, звісно ж, мою бібліотеку. Хоча слід зауважити, що той гарний народ із Західного Бродвею хутко забере в мене «мою бібліотеку» в ритмі джиги (навмисна гра слів), якщо я опублікую щось про «Легіон гідності», пожежу в «Чорній мітці», страту банди Бредлі… або про справу Клода Еру та «Срібного долара».

«Срібним доларом» називалась пивниця, і те, що можна було б назвати найхимернішим масовим убивством за всю історію Америки, трапилося там у вересні 1905 року. У Деррі ще є кілька ветеранів, котрі запевняють, що пам’ятають цей випадок, та я по-справжньому довіряю лише оповідці Тороґуда. Йому тоді було вісімнадцять.

Тороґуд зараз живе в притулку для старих «Полсон». Він беззубий, а його акцент жителя з долини Сейнт-Джон став таким сильним, що, можливо, лише інший старожил Мейну міг зрозуміти, що він каже, якщо записати мову старого фонетично.

Сенді Айвз, фольклорист із Мейнського університету, котрого я вже згадував на цих буремних сторінках, допоміг мені перекласти мої аудіозаписи.

За словами Тороґуда, Клод Еру був «тшим мочним канасьхим хвойтиним шином ж ошами шо балушацшя на тепе як ото кояші ф мішяччім шяйві».

(Переклад: «Цим моцним канадським хвойдиним сином з очами, що балушаться на тебе, як ото конячі в місячнім сяйві».)

Тороґуд казав, що він — та й усі, хто працював з Еру — уважав того мужика хитрющим, як пес, котрий краде курчат… тому його поява в «Срібному доларі» з сокирою видалася такою вражаючою. Бо на Еру то було зовсім не схоже. До того часу лісоруби в Деррі вважали, що Еру був більше схильний до підпалів у лісах.

Літо п’ятого року було довгим та спекотним, тож у лісах часто ставалися пожежі. Найбільша пожежа трапилася в гейвенському Великому індіанському лісі — згодом Еру зізнався, що влаштував той підпал за допомогою свічки, котру він поставив на купу цурпалок і дерев’яних обрубків. Та пожежа спопелила двадцять тисяч акрів доглянутих дерев, а дим було чути навіть у диліжансах, які виїжджали на вершечок Горбатого Пагорба в Деррі — за тридцять п’ять миль од вогню.

Навесні того року було багато балачок про об’єднання в профспілки. Організацією займалося четверо лісорубів (не те щоб було кого організовувати; мейнські роботяги були проти спілок тоді, не схвалюють їх і зараз), і Еру був одним із них — мабуть, він убачав у своїй громадській діяльності можливість похизуватися, поплескати язиком та попиячити на Бейкер та Іксчейндж-стрит. Еру та трійко його поплічників називали себе «організаторами», а лісові барони нарекли їх «заводіяками». До дверей їдалень у лісових таборах біля Монро, Гейвен-віллідж, самнерської[708] плантації та Міллінокет поприбивали оголошення, у яких лісорубів повідомляли, що кожного, хто розводитиметься про спілку, буде негайно звільнено.

У травні того року біля Трепхем Нотч спалахнув короткий страйк, і хоча його розігнали страйколоми та «міські констеблі» (розумієте, ця деталь дуже цікава, оскільки там було близько тридцяти «міських констеблів», які вимахували сокирищами й розчереплювали голови, та до того травневого дня Трепхем Нотч — за переписом 1900 року там проживало 79 осіб — не мав жодного констебля, принаймні мешканці селища про них не знали), Еру та його друзі-організатори вважали це великою перемогою для їхньої спільної справи. Отож вони завітали до Деррі, щоб напитися та проявити свої організаторські (або заводіяцькі) здібності — дивлячись, чий бік вам більше до вподоби. Хай там як, але вони добряче спрагли від такої роботи. Вони хильнули мало не в кожному барі на Пекельній ділянці, а кінцевою зупинкою для них став сонливий «Срібний долар» — там вони сиділи, обійнявшись за плечі, такі п’янючі, що не бачили, куди сцяли; сиділи та й горлали спілчанських пісень упереміш із голосінням на кшталт «Моя мати дивиться на мене з небес», хоча сам я гадаю, що, коли б ті матері побачили своїх синів у такому стані й відвернулись, їм би ніхто не дорікнув.

За словами Еґберта Тороґуда, єдине, що могло втягнути Еру в профспілковий рух, — це Дейві Гартвелл. Гартвелл був головним «організатором» (чи «заводіякою»), а Еру його дуже любив. Та й не лише він: більшість чоловіків із їхньої когорти міцно й пристрасно любили Гартвелла тією любов’ю, котру чоловіки бережуть для представників власної статі з таким потужним магнетизмом, що робив їх мало не богами. «Деффі Адвелл буф с тих шоловікіф, коі похотжають с вихлядом, наше ім налешить піфсемлі, а решта швіу й вухикуути не нафашуєцця», — казав Тороґуд.

(Переклад: «Дейві Гартвелл був із тих чоловіків, котрі походжають з виглядом, наче їм належить пів-Землі, а решта світу й бухикнути не наважується».)

«Він буф по-швоєму великхим шоловіком, шо п там не кажали. Ф ньому фшувалашя шила, ф йохо мофі та ході фшувалашя хітьність. Не те шоб він буф хо’ошим шоловіком, але великхим — так, буф».

Еру підтримав Гартвелла в організації спілки з тієї ж причини, з якої він підтримав би його, навіть якби тому заманулося зайнятися суднобудівництвом у Брюері чи Басі[709], або зводити мости у Вермонті[710], або спробувати повернути на захід «Поні Експрес»[711], байдуже. Еру був так само хитрющим, як і злим — гадаю, ці його потужні якості перешкоджали появі бодай якихось хороших рис. Та буває, що людина, котра за все життя нікому не довірилась і котрій так само ніхто не вірить, що самітник (або Невдаха), котрий або сам вибрав собі таку роль, або затаврований суспільною думкою, знаходить друга або кохану людину й живе задля цієї особи так, як пес живе задля свого хазяїна. Приблизно такі стосунки були між Еру та Гартвеллом.

Що б там не було, а в готелі «Брентбуд Армз», котрий лісоруби звали тоді «Плавучим собацюрою» (походження його назви загубилося в літах — навіть Еґберт Тороґуд не пам’ятає), заночували четверо наших активістів. Зареєструвалися четверо, жоден не виселився. Одного з них, Енді ДеЛессепса, більше ніколи не бачили, та якщо вірити історії, ймовірно, що він приємно та комфортно прожив решту життя в Портсмуті. Одначе мене беруть сумніви. Двох інших «заводіяк», Емзела Бікфорда та самого Дейві Гартвелла, помітили в Кендаскіґ — пливли собі долілиць. Бікфордові бракувало голови — хтось відтяв її, махнувши дворучною сокирою. У Гартвелла не було обох ніг, і люди, які його знайшли, божилися, що зроду-віку не бачили на людському обличчі навіть подібного виразу жаху та болю. Щось розтягнуло йому рота й надуло щоки, і коли його перевернули та розтулили мерцю рота, в мул висипалися сім пальців з його ніг. Дехто гадав, що решту пальців він втратив за роки праці в лісах, інші ж вважали, що Гартвелл проковтнув їх перед смертю.

До сорочок тих двох було пришпилено по папірцю з написом «СПІЛКА».

Увечері 9 вересня 1905 року відбулося слухання суду у справі «Срібного долара», та Клод Еру не з’явився на нього, тому ніяк дізнатися, як йому вдалося оминути долю, котра спіткала його товаришів тої травневої ночі. Можемо лише гадки гадати. Він дуже давно нікому не підкорявся, знав, як хутенько зникнути, і, мабуть, напрацював чуйку, як у дворняг: давати драла, перш ніж запахне смаленим. Але чому ж тоді він не прихопив із собою Гартвелла? Чи його завели до лісу разом з іншими «агітаторами»? Можливо, вони тримали його наостанок, а він утік, поки крики Гартвелла (з кожним устромленим до рота пальцем вони приглушувались) відлунювали в темних хащах та полохали пташок. Напевне сказати не можна, проте серце підказує, що правдивим є саме останній варіант.

Клод Еру став людиною-привидом. Він міг зайти до табору в долині Сейнт-Джон, стати в чергу в їдальні з іншими лісорубами, взяти тарілку з рагу, з’їсти його та зникнути раніше, ніж хто-небудь устиг зрозуміти, що він не з тамтешніх. Кілька тижнів по тому він з’явився в барі у Вінтерпорті та почав розбалакувати про спілку й клястися, що помститься негідникам, котрі вбили його друзів, — найчастіше він згадував імена Гамільтона Трекера, Вільяма Мюллера та Річарда Бові. Усі вони жили в Деррі, а їхні будинки з гостроверхими двосхилими дахами стоять на Західному Бродвеї донині. Через кілька років вони та їхні нащадки спалять «Чорну мітку».