Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Воно гналося до них, наче швидкісний потяг, виповнюючи собою весь простір труби, від краю до краю; наразі Воно мало свою власну подобу, якою б вона не була; коли Воно вилізе, одразу ж вкраде якийсь образ із їхніх голів. Воно наближалося, вилазило з чорних катакомб під землею, зі смердючих тунелів; Його очі палали хижою, жовтавою зеленню, і вони ринули догори — Воно наближалося.

Бен побачив Його очі, які спершу здавалися слабкими іскорками в пітьмі. Вони набули певної форми — вогненної, злої.

Гупання машинерії почав витісняти новий звук — «Ву-у-у-у-у-у-у…» 3 роздертої горловини труби вирвався запах нечистот — Бен відсахнувся та впав, закашлявшись і давлячись тим смородом.

— Воно наближається! — закричав він. — Білле, я Бачив Його, Воно наближається!

Беверлі звела руку з «Вишенькою».

— Добре, — сказала вона.

Щось вилетіло з труби. Бен намагався пригадати цю сутичку, першу відкриту сутичку пізніше, та згадував лише сріблясто-помаранчевий силует. Не примарний, а навпаки — дуже реальний. Бен відчував, що в ньому чаїться, ховається якась інша форма, справжня й остаточна… та його очі не могли до кінця зрозуміти, що вони бачать.

А тоді почувся крик Річі — він задкував, спотикаючись об порцеляну, і обличчя його скрутилося в закарлючку жаху:

— Вовкулака! Білле, це Вовкулака! Вовкулака-підліток! — верещав він знову й знову.

Раптом форма заклацнулася, увійшла в пази реальності — для Бена, для всіх них. Воно, яким йога бачив Річі, стало їхнім Воно.

Над дірою височів Вовкулака, розставивши волохаті лапи по обидва боки труби. Зелені очі люто витріщалися на них з Його хижого обличчя. Морда зморщилася, відкривши зуби, і з-поміж них потекла жовтава слина. Воно оглушливо заревіло. Його руки рвонулися до Беверлі; рукава Його шкільної літерної куртки[697] напнулися, наполовину відкривши волохаті передпліччя. Запах Його був гарячим, сирим і вбивчим.

Беверлі закричала. Бен стояв позаду неї. Він схопив її за блузку й відсмикнув назад із такою силою, що в неї під пахвами тріснули шви. Кігтиста рука майнула повітрям у тому місці, де вона стояла за мить до того. Беверлі позадкувала до стіни. Срібна кулька вискочила з чашечки «Вишеньки». Вона зблиснула в повітрі. Майк рухався швидше від блискавки. Він схопив кульку й повернув її Беверлі.

— Застрель його, крихітко, — сказав він абсолютно спокійним, мало не безтурботним голосом. — Застрель його зараз же.

Вовкулака голосно заревів, а тоді задер морду до стелі, і рик перетворився на виття, від якого кров стигла в жилах.

Завивання перейшло у виття. Білл зиркнув на Беверлі, і Воно кинулося до нього. Бен відштовхнув Білла, і той полетів на долівку.

— Пристрель Його! — загорлав Річі. — Заради Бога, пристрель Його!

Вовкулака плигнув уперед, і в Бена не виникло жодних сумнівів, ні тоді, ні пізніше, що Воно точно знало, хто їхній лідер. Білл — ось на кого Воно полювало. Беверлі натягнула гумку й вистрелила. Полетіла куля, і знову мимо цілі, та цього разу снаряд не вильнув. Вона промахнулася більш ніж на фут, продірявивши шпалери над ванною. Білл, чиї руки були вкриті подряпинами й порцеляновими крихтами, вилаявся.

Морда почвари смикнулася до Беверлі, і Його блискучі зелені очі впірилися в дівчинку, яка нишпорила в кишені, шукаючи другу кулю. Не вагаючись ані хвильки, Бен затулив її собою. Джинсові шорти облягали Беверлі надто щільно. Вона вдягла їх не тому, що хотіла когось спровокувати, а просто так. Як і того дня, коли трапилася історія з Патріком Гокстеттером і холодильником. Та й носила вона тогорічну модель. Пальці зімкнулися на кульці, та вона випорснула. Беверлі знову спробувала зловити її. Впіймала. Вона дістала кулю, при цьому вивернувши кишеню — на підлогу посипалися чотирнадцять центів, два квитки з «Аладдіну» та звичайне кишенькове сміття.

Вовкулака кинувся на Бена, який стояв перед Беверлі, намагаючись захистити дівчинку, і при цьому — на лінії вогню. Почвара хижо пригнула голову, щелепи клацали. Бен сліпо простягнув руки до Нього. Реагував він миттєво, і часу лякатися просто не було. Натомість він відчував ясну злість, до якої домішувалися спантеличеність та відчуття того, що гальма реальності заскрипіли, і все зупинилося. Він учепився в грубу, скуйовджену шерсть («Шкура, — подумав він. — Я схопив Його за шкуру») і відчув під пальцями Його череп. Він відштовхував вовчу морду щосили, та, не дивлячись на те, що він був кремезним хлопцем, Воно невблаганно сунуло вперед. Якби Бен не позадкував до стіни, потвора перекусила б його шию.

Воно посунуло на нього. Зеленаво-жовті очі палали. Чудовисько гарчало на кожному видихові. Воно тхнуло каналізацією та ще чимось — диким і неприємним духом, подібним до смороду гнилої ліщини. Воно звело важку лапу, і Бен відскочив убік — так швидко, як тільки міг. Потужні пазури пропороли стіну, лишивши на ній чотири безкровні рани. Він ледве усвідомлював, що Річі кричить якісь слова, а Едді волає до Беверлі, щоб вона стріляла, стріляла, стріляла. Та Беверлі не послухалася. Це був її останній шанс. Та байдуже — вона збилася зробити так, щоб другої спроби було достатньо. Далі трапилося таке, чого вона більше ніколи не переживала. Холодна прозорість пронизала її зір, обриси предметів кристалізувалися, і тривимірність набула небаченої чіткості. Кольори, кути, відстань — усе тепер належало їй. Страху не стало. Вона відчула примітивну жагу мисливця, жагу до певності й остаточності. Пульс уповільнився. Істерична, тремка хватка, з якою вона тримала «Вишеньку», послабилася, а тоді зміцніла й стала природною. Вона глибоко вдихнула. Їй здалося, що легені так ніколи й не наповняться. До неї долинали слабкі, примарні хлопки. Чим би вони не були — байдуже. Вона змістила руку вліво, чекаючи, поки страхолюдна голова Вовкулаки опиниться чітко в розвилці рогачки, під гумкою, натягнутою літерою «V».