Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Поза всякими сумнівами, були люди, котрі хотіли б засадити Клода Еру за ґрати, особливо після стількох пожеж у червні. Та, хоча його бачили часто, він діяв швидко й відчував небезпеку, наче звір. Якщо вірити тому, що я дізнався, офіційного ордера на його арешт не видавали, й поліція в цю справу не втручалась. Можливо, боялися того, що Еру може розпатякати зайве, якщо його притягнуть до суду за підпали.

Хай там як, а того року ліси на околицях Деррі та Гейвена палали цілісіньке літо. Зникали діти, почастішали бійки та вбивства, і запона страху, так само реальна, як і сморід диму на Горбатому Пагорбі, огорнула місто.

Першого вересня нарешті пішов дощ і лив цілий тиждень. Центр Деррі затопило, і це нікого не здивувало, проте великі будинки на Західному Бродвеї стояли вище, і, певне, їхні мешканці полегшено зітхали. «Хай той навіжений канадюра ховається собі по лісах усю зиму, якщо так цього хоче», — мабуть, так вони собі говорили. Цього літа він свою роботу вже зробив, і ми зловимо негідника раніше, ніж пеньки підсохнуть наступного червня.

А потім настало 9 вересня. Не можу пояснити, що трапилося. Тороґуд теж не може, та й, наскільки я знаю, ніхто не може. Тож краще я розповім про самі події.

У сонливому «Срібному доларі» було повнісінько лісорубів, які цмулили пиво. Надворі вже сутеніло й потроху залягала імлиста темрява. Тьмяно-срібна Кендаскіґ розбухла й розлилася у своєму каналі від краю до краю, і, зі слів Еґберта Тороґуда, віяв осінній вітерець — такий, «шо находить дірку в шта’ах і дме прямо в шраку». Дороги перетворилися на багно. У глибині зали за одним столом точилася гра в карти. Там сиділи люди Вільяма Мюллера. Мюллер був співвласником залізничної компанії «ГС та ВМ», а крім того, ще й лісним бароном, котрому належали мільйони акрів із найкращою деревиною. А чоловіки, що обсіли той застелений цератою стіл, були лісорубами й залізничними поліцаями[712] за сумісництвом та ходячою небезпекою на повну ставку. Двоє з них, Тінкер МакКатчен та Флойд Колдервуд, відсиділи в тюрмі. З ними були Летроп Раунде (його прізвисько було таким же таємничим, як і назва готелю «Плавучий собацюра», а кликали його «Ель Катуком»), Девід «Стаґлі» Ґреньє та Едді Кінг — бородань, чиї окуляри були мало не такими ж товстими, як і його черево. Скидалося на те, що дехто з них провів останні два з половиною місяці, визираючи Клода Еру. Хоча й немає жодних доказів, так само ймовірним було й те, що вони були на різницькій вечірці в травні, коли прикінчили Гартвелла та Бікфорда.

Тороґуд розповідав, що в барі було людно: чоловіки пиячили, вихиляючи пиво та заїдаючи барним ланчем, і заляпували вкриту тирсою земляну долівку.

Відчинилися двері, і зайшов Клод Еру. У руках він тримав лісорубну сокиру з двосічним лезом. Еру підійшов до шинкваса й ліктями розсунув собі місце. Еґберт Тороґуд стояв ліворуч від нього; він казав, що від Еру тхнуло, як від смаженини зі скунса. Бармен приніс йому келих пива, миску з двома звареними круто яйцями та сільничку. Еру дав йому дводоларову купюру й згорнув решту (долар і вісімдесят п’ять) у кишеню своєї робочої куртки. Він посолив яйця та з’їв їх. Потім він посолив своє пиво, вицмулив його й відригнув.

— На вулиці більше місця, ніж тут, Клоде, — сказав Тороґуд так, наче все те літо половина крем’язнів північного Мейну не шукала Еру.

— А знаєш, це правда, — сказав Еру. Однак із вуст канадця це прозвучало так: «А снаєш, се прафта».

Він замовив ще один келих пива, випив його, знову відригнув. Балачки за шинквасом точилися собі далі — не було тієї тиші, як показують у вестернах, коли негідник або герой заходить до бару, хряснувши дверцятами, і зловісно роззирається довкола. Кілька чоловіків гукнули його. Клод кивав та махав у відповідь, однак не посміхався. Тороґуд розказував, що Еру поводився так, наче був уві сні. За дальнім столиком тривала гра в покер. Роздавав Ель Катук. Ніхто не потурбувався повідомити гравців, що в барі з’явився Клод Еру… хоча важко сказати, чому вони продовжували грати, не усвідомлюючи потенційно смертельної небезпеки, коли їхній стіл стояв усього за двадцять футів од Клода, а його ім’я не раз горлали на весь бар. Та саме так усе й було.

Покінчивши з другим келихом пива, Еру перепросив у Тороґуда, взяв свою дворучну сокиру й пішов до стола, за яким Мюллер та його хлопці різалися в п’ятикартковий стад[713]. А тоді заходився рубати.

Флойд Колдервуд щойно налив собі стакан житнього віскі й саме ставив пляшку на стіл, коли поряд з’явився Еру й відтяв йому кисть руки. Колдервуд поглянув на руку й заволав — вона все ще тримала пляшку, однак тепер кисть сполучалася із зап’ястком лише вологим хрящем та обвислими венами. На мить відрубана кисть ще міцніше стисла пляшку, а потім відпала від неї, наче дохлий павук. З рани ринула кров.

За шинквасом хтось зажадав ще пива, а інший чоловік спитав у бармена (звали його Джоунсі), чи той досі фарбує волосся.

— Ніколи цим не займався, — відрубав Джоунсі. Він пишався своїм волоссям.

— А в «У мамці Кортні» одна хльорка казала, що волосня в тебе біла, як сніг, — сказали йому.

— Вона збрехала, — відказав Джоунсі.

— То скинь штани й покажи, — докинув лісоруб на прізвище Фокленд, з яким Еґберт Тороґуд змагався у випивці до того, як до бару зайшов Еру. Це викликало загальний регіт.

Позаду них кричав Флойд Колдервуд. Кілька чоловіків, зіпершись на шинквас, ліниво глянули в той бік, саме вчасно, щоб побачити, як Еру заганяє лезо сокири в голову Тінкера МакКатчена. Тінкер був здорованем із чорною бородою, що вже почала сивіти. Він трохи встав — кров струмками збігала його обличчям — і гепнув назад. Еру висмикнув сокиру з його голови. Тінкер почав було знову вставати, але Еру знову махнув сокирою, і вона встряла лісорубові в спину. Пролунало це так, наче хтось впустив на килим жмут вогкої білизни. Тінкер повалився на стіл, карти висипалися з його руки.

Решта гравців репетували й голосили. Так само волаючи, Колдервуд намагався взяти відрубану правицю лівою рукою, тоді як життєдайна кров бігла з рани нестримним потоком. У Стаґлі Ґреньє було те, що Тороґуд назвав «хвать-пістолем» (він мав на увазі пістолет у наплічній кобурі), і той безуспішно намагався вихопити зброю. Едді Кінг спробував підвестися, але впав зі стільця, приземлившись на спину. Поки він зіп’явся на ноги, Еру переступив Едді, ставши ногами по обидва боки його тулуба, і замахнувся сокирою. Кінг заверещав і виставив руки в захисному жесті.

— Благаю, Клоде, я одружився тільки минулого місяця! — скрикнув Кінг.