Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Та Білл його не вдарив. Він грубо шарпнув Стена, розвернувши до себе спиною, і вирвав книгу з кишені його джинсів.

— Віддай сюди! — закричав Стен.

На його очах забриніли сльози. Інші шоковано зіщулилися, побачивши, як спалахнули Біллові очі, — здавалося, там загорілося справжнє полум’я. Його лоб світився, наче лампа, і він наставив книгу на Стена, наче священик — хреста на вампіра.

— У т-т-тебе є твої п-п-пт-пт…

Він задер голову: на шиї канатами напнулися жили, Адамове яблуко вип’ятилося так, наче то був наконечник стріли, що застрягнув у його горлі. Бена виповнили жалість і страх за свого друга Білла Денбро, та водночас з’явилося потужне відчуття полегкості. Невже він у ньому сумнівався? Невже в когось із них були сумніви? «О, Білле, скажи це, прошу, невже не можеш?»

І, невідомо яким чином, у Білла це вийшло.

— У тебе є твої ПТАХ-ПТАХ-ПТАХ-ПТАХИ! Твої ПТАХ-ТАХ-ПТАХИ!

Він тицьнув книгу до Стенових рук. Той узяв її, тупо витріщаючись на Білла. На щоках сяяли сльози. Він схопився книгу так міцно, що пальці побіліли. Білл поглянув на нього, тоді на решту Невдах.

— Хо-хо-ходімо, — повторив він.

— А птахи спрацюють? — тихо запитав Стен хрипким голосом.

— Вони ж спрацювали у водонапірній Вежі, правда? — озвалася Беверлі.

Стен невпевнено глянув на неї.

Річі похлопав його по спині.

— Пішли, Стенятко, — сказав він. — Мужик ти чи мишеня?

— Певне, мужик, — мовив Стен тремким голосом і витер сльози лівицею. — Наскільки я знаю, миші не кладуть у штани.

Вони зареготали, і Бен міг заприсягтися, що відчув, як дім відсахнувся від них, від цього звуку. Майк розвернувся.

— Та зала. З якої ми щойно прийшли. Дивіться!

Вони подивилися. Зала майже повністю потемніла. То був не дим і не газ — проста чорнота, непроникна темрява. У повітря вкрали всеньке світло. Темінь клубилася, вигиналася в них на очах, і в ній виднілися осередки, схожі на потворні обличчя.

— Х-хо-ходімо.

Вони відвернулися від пітьми й рушили далі по коридору. По обидва боки були троє дверей — двоє з порцеляновими ручками, а в третьої на тому місці була лише дірка від штиря. Білл узявся за першу ручку, повернув її та відчинив двері. Беверлі йшла назирці, тримаючи «Вишеньку» напоготові.