Тож на першій шпальті накладу від шостого грудня «Ньюз» повідомили про кінець довгої ночі міста Деррі, але навіть такий ідьйот, як Генрі, знав, що в Деррі ніч ніколи не закінчується.
Його діставали запитаннями, стискалися навкруги щільним колом, у нього тикали пальцями. Шеф поліції відвісив Генрі два ляпаси, а один детектив на ім’я Лоттман заїхав йому кулаком у живіт і порадив зізнаватися чимшвидше.
«Там, надворі, чекають люди, і вони дуже незадоволені, Генрі, — сказав цей Лоттман. — Давненько в Деррі нікого не лінчували, але це не значить, що більше такого не відбудеться».
Генрі розумів, що копи завели цю пісню не тому, що добропорядні містяни Деррі дійсно могли увірватися в поліцейський відділок, винести звідти Генрі та повісити на першій же яблуньці. Детективам просто кортіло закрити справи про криваві, жахливі вбивства, що сталися того року. І вони б іще довго торочили про народну помсту, але Генрі полегшив їм справу. Баверз усвідомив: вони просто хотіли, щоби він в усьому зізнався. Генрі був не проти. Після жахіть, побачених у каналізації, після того, що сталося з Ригайлом та Віктором, йому було байдуже до всього. Так, погодився він, я вбив свого батька. І то була правда. Так, він убив Віктора Кріса та Риджиналда Хаґґінса. І це також було правдою, принаймні, в тому сенсі, що він завів друзів у тунелі, де їх убили. Так, він убив Патріка. Так, і Вероніку. Погодився на одного — забирай решту. Неправда, але байдуже. Комусь треба було взяти на себе провину. Може, тому його пожаліли. А якби він усе заперечував…
Він знав, як до нього потрапив пояс Патріка. Одного квітневого дня Генрі виграв його в Гокстеттера, але пояс не підійшов, тож Баверз закинув його в шухляду. З книгами теж усе було зрозуміло — чорт забирай, вони завжди тусили разом. Їм було стільки ж діла до шкільних підручників чи завдань на літо, скільки бабакам до чечітки. Мабуть, у шафах покійних друзів Генрі валялася купа його власних книжок, і, мабуть, копи також про це знали.
Трусики… ні, він гадки не мав, як трусики Вероніки Ґроґан опинилися в його матраці.
Але йому здавалося, що він знає, хто… або що доклало до цього руку.
Краще про такі речі не говорити.
Краще прикинутись дурником і тримати язик за зубами.
Тож його направили до Огасти, а потім у 1979 році перевели в «Джуніпер Гілл». Тут він зажив неприємностей лише раз, бо спершу ніхто не розумів, яка в нього причина. Один хлопака спробував вимкнути нічник Генрі. То був світильник із лампочкою у формі Дональда Дака[598], що розмахував своєю маленькою безкозиркою. Дональд ставав на варту, коли сідало сонце. А коли світло гасло, до Генрі приходили істоти. Їх не спиняли ані замки на дверях, ані дротяна сітка. Вони просотувалися, мов туман. Істоти. Вони говорили й сміялися… а інколи хапали його своїми пазурами. Волохаті істоти, лисі істоти, безокі істоти. Схожі на тих, які насправді вбили Віка та Ригайла, коли в серпні 1958 року трійця загнала Невдах у тунелі під Деррі.
Тепер Генрі роззирнувся й помітив інших пацієнтів із Синього крила. Ось Джордж ДеВіль, однієї зимової ночі 1962 року він убив свою дружину та чотирьох дітей. Джордж полов, зосереджено схиливши голову. Його біле волосся розвіювалось за вітром, із носа жваво струменіли шмарклі, а на грудях крутився й танцював здоровенний дерев’яний хрест. А он Джиммі Донлін, у газетах лише згадувалося, що влітку 1965 року, в Портленді, він убив свою матір. Але газети жодним словом не обмовились про те, що Джиммі провів новаторський експеримент із утилізації трупів: поки не прийшли копи, Джиммі встиг з’їсти більше половини тіла разом із мозком. «Від них я став удвічі розумніший», — зізнався Джиммі якось після відбою.
Позаду Джиммі навіжено сапав грядки маленький французик Бенні Больйо. Як завжди, він без упину наспівував один-єдиний рядок. Бенні був світлячком, тобто, піроманіяком. Зараз він полов і мугикав один і той самий рядочок із пісні групи «Дорз»[599]: «Запалимо ніч, запалимо ніч, запалимо ніч, запалимо…»
За деякий час починало діяти на нерви.
За Бенні стояв Франклін Д’Круз, який встиг зґвалтувати понад п’ятдесят жінок, поки його не піймали зі спущеними штаньми в бенгорському парку Террас. Вік його жертв коливався від трьох до вісімдесяти одного року. Не дуже перебірливим був той Франклін Д’Круз. Вдалині позаду нього виднівся Арлен Вестон, який замріяно витріщався на свою мотику рівно стільки ж часу, скільки полов. Фоґерті, Адлер і Джон Кунц — усі вони випробували на ньому трюк із «четвертаками в кулаку», аби змусити його швидше рухатись. Але одного разу Кунц трохи не розрахував сили, бо в Арлена Вестона кров потекла не лише з носа, а й з вух, і тої ж ночі в нього стався напад. Нічого серйозного, такий собі маленький напад. Але з тих пір Арлен почав безповоротно заглиблюватись у внутрішню чорноту, поки не перетворився у безнадійний випадок, утративши майже всі зв’язки з реальним світом. За Арленом…
— Прискорюйся, Генрі, інакше я вдруге прийду тобі на допомогу! — загорлав Фоґерті, і Генрі взявся сапати. Не треба йому нападів. Він не хотів закінчити, як Арлен Вестон.
Скоро голоси заговорили знову. Цього разу він чув голоси дітлахів, через яких він сюди потрапив. Вони шепотіли до нього з місяця-привида.
«Ти навіть товстуна не зловив, Баверзе, — тихо промовляв один із них. — Тепер я багатий, а ти сапаєш горошок. Щоб ти з’їв, засранцю!»
«Ба-Ба-Баверзе, ти ті-тільки о-о-облизнів і ло-ло-ловиш! Може, читав я-якісь хо-хо-хороші к-к-книги з тих пір, як тут си-сидиш? Я ба-ба-багато на-написав! Я ба-ба-багатий, а т-ти — у „Джу-Джуніпер Гілл“! Щоб ти з’їв, тупий засранцю!»
— Заткайтесь, — прошепотів Генрі примарним голосам і посапав швидше, виполюючи молодий горошок разом із бур’янами. Піт струменів по його щоках, наче сльози. — Ми вас майже зловили. Майже.
«Ми тебе посадили, ти, засранцю, — засміявся інший голос. — Ти гнався за мною, але так і не впіймав! Я теж розбагатів! Так тримати, невдахо!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Воно» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя Дорослі“ на сторінці 81. Приємного читання.