Розділ «Частина третя Дорослі»

«Трохи олії „Три-в-Одній“[593] цілком цьому зарадить, — подумав він. — Не зайве буде намастити й ланцюг також. Він іржавий, як той чорт… І гральні карти. Йому потрібні гральні карти на спицях. У Майка вони мусять бути, я певен. Гарні карти. „Велосипедні“,[594] з отим целулоїдним покриттям, яке робить їх такими жорсткими й слизькими, що, коли вперше намагаєшся їх тасувати, вони завжди розлітаються по всій підлозі. Гральні карти — це обов'язково, а ще прищіпки, щоб їх тримали…»

Він застиг, раптом похололий.

«Про що це ти таке, в ім’я Ісуса, думаєш?»

— Щось не так, Білле? — запитав Майк делікатно.

— Нічого, — його пальці торкнулися чогось дрібненького, круглого й твердого. Він устромив під нього нігті й потягнув. Маленька кнопка вилізла з шини. — А ось і п-п-притичина, — сказав він, і знов тривожно, непрохано й потужно зринуло йому в мозку те саме: «Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє». Але цього разу слідом за цим голосом, його голосом, прозвучав голос його матері: «Спробуй знову, Біллі. Ти майже впорався цього разу». І Енді Дивайн голосом допомагача Гая Медісона Джинглза закричав: «Агов, Дикий Білле, зачекай на мене!»[595]

Його пересмикнуло.

(«стовпи»)

Він похитав головок). «Я не зумів би промовити цього без заїкання навіть зараз», — подумав він, і на мить йому здалося, що він на порозі розуміння всього цього. Та потім воно пішло.

Він розкрив коробочку й узявся до роботи. Багато часу забрало те, щоб виконати її як слід. Майк стояв, опершись на стіну, у променях надвечірнього сонця, рукава сорочки підкочені, краватка відсмикнута донизу, насвистуючи мотив, який Білл урешті-решт упізнав: «Вона засліпила мене своєю вченістю»[596].

Чекаючи поки на шині застигне клей, Білл — аби лише щось робити, запевнив він себе, — намастив олією на Сілвері ланцюг, зірочку та осі. Від цього велик аніскільки не набрав кращого вигляду, але, коли Білл покрутив колеса, він виявив, що того рипіння вже нема, і це було втішливим. Сілвер би й раніше ніколи не переміг у жодному конкурсі краси. Єдиною його чеснотою було те, що він міг мчати літавцем.

Під п’яту тридцять вечора він майже забув про те, що тут є ще й Майк; він цілком занурився у дрібні, але вельми приємні дії, пораючись біля велосипеда. Накрутивши насадку насоса на ніпель заднього колеса, він дивився, як «товстішає» шина, наповнюючись повітрям. Йому радісно було бачити, що латка тримається гарненько.

Вирішивши, що вже достатньо, він відкрутив насадку насоса й уже збирався поставити Сілвера на колеса, аж тут почув позаду себе стрімкий, лопотливий стрекіт гральних карт. Він різко обернувся, ледь не перекинувши Сілвера.

Там стояв Майк, він тримав у руці колоду «Велосипедних» карт із блакитними сорочками.

— Тобі треба?

Білл повільно й тремтливо видихнув:

— Прищіпки в тебе також є, я гадаю?

Майк дістав з накладної кишені сорочки чотири штуки й простягнув Біллу.

— Просто тримав їх під рукою про всяк випадок, я г-г-гадаю?

— Йо, десь саме так, — кивнув Майк.

Білл узяв карти й спробував їх перетасувати. Руки в нього тремтіли, і карти спурхнули йому з пальців. Вони розлетілись повсюди… але тільки дві лежали мастями догори. Білл подивився на них, потім звів очі на Майка. Майків погляд так і залишався застиглим на розлетілих гральних картах. Губи в нього розтягнулися, оголивши зуби.