Розділ «Частина третя Дорослі»

— Не треба говорити вголос, Генрі, — сказав Вік. — Я можу читати твої думки. А інші люди мене не чують.

— Що ти хочеш, Вік? — спитав Генрі.

Довгий час відповіді не було. Генрі вирішив, що Вік уже пішов. Звук телевізора Кунца знову став гучніший. Знизу почувся скрегіт, тихо зарипіли пружини, і з-під ліжка виповзла чорна тінь. Вік дивився на нього та посміхався. Генрі невпевнено посміхнувся у відповідь. Старий добрий Вік і сам трохи скидався на чудовисько Франкенштейна. Шию оперезав шрам, схожий на посмертне татуювання шибеника. Генрі подумав, що він пролягає по лінії, де голову приладнали назад до тулуба. Очі Віка були дивного сіро-зеленого кольору, а рогівка наче плавала у в’язкій юшці.

Віктору досі було дванадцять років.

— Я хочу те саме, що й ти, — сказав Вік, — я хочу помститися їм.

— Помститися, — замріяно повторив Генрі Баверз.

— Але для цього тобі потрібно звідси вибратися, — продовжував Вік. — Ти маєш повернутися в Деррі. Ти мені потрібен, Генрі. Ти всім нам потрібен.

— Вам вони не зашкодять, — сказав Генрі, розуміючи, що звертається не лише до Віка.

— Вони не зашкодять Мені, бо не вірять від щирого серця, — сказав Вік. — Але не все так гладко, Генрі. Ми й тоді не думали, що дітлахи нас переможуть. Але того дня в Пустовищі товстун від тебе втік. І товстун, і базікало, і діваха — вони всі втекли від нас того дня після кіно. А кам’яне побоїще, коли вони врятували ніґґера…

— Не треба про це! — закричав Генрі до Віка, і на мить в його голосі знову зазвучала тиранічна сила волі, яка колись зробила з нього лідера. Потім він замружився, чекаючи стусана від Віка (звісно, Вік міг робити, що заманеться, оскільки він був привидом), але Вік лиш вишкірився.

— Я й сам можу про них подбати, якщо їм забракне віри, — сказав він, — але ти живий, Генрі. Ти розправишся з ними незалежно від того, вірять вони чи ні. Ти можеш убивати їх поодинці чи одразу розправитися з усіма. Ти можеш їм помститися.

— Помститися, — повторив Генрі, а потім із сумнівом поглянув на Віка. — Але я не можу звідси вибратися, Вік. На вікнах ґрати, до того ж, сьогодні чергує Кунц. Кунц найгірший. Може, завтра вночі…

— Не хвилюйся за Кунца, — сказав Вік та підвівся. Генрі помітив, що Кріс досі носив джинси, які вдягнув у день смерті, а штанини були поплямовані брудом з каналізації. — Я подбаю про Кунца.

Вік простягнув руку.

Трохи повагавшись, Генрі взяв її. Вони попрямували до вхідних дверей у Синє крило, звідки лунав звук телевізору. Вони майже дійшли до виходу, коли прокинувся Джиммі Донлін, який з’їв свою матір. Він вибалушив очі на пізнього відвідувача Генрі. То була його мати. Як завжди, з-під верхнього одягу на чверть дюйма визирала комбінація. Верхня частина голови була відсутня. Жахливі, червоні очі подивилися на нього, а потім мати вишкірилася, і Джиммі побачив, як помада розмазується по жовтих кінських зубах — як завжди. Джиммі заверещав:

— Ні, ма! Ні, ма! Ні, ма!

Телевізор одразу замовк. Інші пацієнти ще не встигли розбуркатися, а Кунц уже поспішав до палати зі словами:

— Гаразд, засранцю, готуйся ловити власну голову. З мене досить.

— Ні, ма! Ні, ма! Прошу, ма! Ні, ма…

Кунц увірвався в кімнату. Спершу він побачив високого, огрядного Баверза, котрий мав трохи безглуздий вигляд через свою гамівну сорочку, з-під якої виднілася млява плоть, наче кавалок тіста у тьмяному світлі з коридору. Потім Кунц поглянув ліворуч, і з його легень, наче жмуток скловати, вивалився беззвучний крик. Біля Баверза стояла істота в костюмі клоуна. Вона була футів вісім заввишки. Костюм відливав сріблом. На грудях бовванів ряд оранжевих помпонів. На ногах були надміру великі комічні чоботи. Але голова в нього була не клоунська, і навіть не людська; то була голова добермана пінчера, єдиного створіння на цій чарівній планеті, якого боявся Джон Кунц. Червоні очі собаки горіли вогнем. Шовковиста морда шкірилася здоровенними білими іклами.