Розділ «Частина третя Дорослі»

Тубус із четвертаками випав із нечулих пальців Кунца, прокотився по підлозі та зупинився в кутку. Увечері наступного дня Бенні Больйо, який міцно проспав усю ніч, знайшов монети та сховав їх у своїй шафці. За три четвертаки він зміг накупити собі самокруток на цілий місяць.

Кунц знову набрав повні груди повітря й хотів закричати, але істота вже кинулася на нього.

— Вистава почалася! — загарчав клоун і стиснув плечі Кунца пальцями в білих рукавичках.

Кунц збагнув, що під рукавичками ховалися не людські кінцівки, а звірячі лапи.

З

Вже втретє за цей довгий, нескінчений день Кей МакКолл підійшла до телефону.

Цього разу в неї вийшло набагато краще, ніж за дві попередні спроби. Цього разу вона дочекалася, поки на іншому кінці дроту відповіли на дзвінок, і доброзичливий голос із ірландським акцентом промовив: «Сикс-стритівський відділок, сержант О’Баннон, чим я можу вам допомогти?», а вже потім Кей повісила слухавку.

Господи Ісусе, та в тебе непогано виходить. Може, на восьмий чи дев’ятий раз в тебе стане духу назвати своє ім’я.

Вона пішла на кухню, налила собі содової, а потім додала трохи шотландського віскі, хоча знала, що запивати «Дарвон»[605] алкоголем — ідея не дуже вдала. Їй пригадався уривок народної пісні, яку вона в молодості чула по студентських кав’ярнях: «Голова гуде від віскі, джин хлюпоче в животі / Ти помреш від цього, друже, — док колись сказав мені», і вона нервово засміялася. Над баром висіло дзеркало. Кей поглянула на своє відображення, і сміх різко обірвався.

Хто ця жінка?

Одне око набрякло так, що ледве відкривалося.

Хто ця побита жінка?

Ніс гротескно роздувся й посинів, наче в лицаря-п’янички, що років тридцять тинявся по шинках.

Хто ця побита жінка, яка схожа на тих нещасних, що повзуть до кризових центрів, коли перелякаються вкінець, чи, навпаки, наберуться хоробрості, чи просто втратять здоровий глузд настільки, щоб піти від чоловіків, котрі їх кривдять, котрі систематично їх духопелять — тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком?

Рвана подряпина на щоці.

Хто вона, Кей, пташко моя?

Рука в підтримуючій пов’язці.

Хто? Це ти? Невже це ти?

— Зустрічайте… Міс Америка, — проспівала вона. Їй хотілося, аби голос звучав упевнено й цинічно, проте вийшло тільки на початку — на сьомому складі Кей затнулася, а на восьмому голос зірвався. То був не впевнений голос, а переляканий. Вона це розуміла, бо лякалася не вперше, проте завжди вміла опановувати свої страхи. Зараз їй подумалося, що цей раз так просто не минеться.

Лікар, який прийняв Кей у крихітній палаті при домі Сестер Милосердя за півмилі від її будинку, був молодим і навіть симпатичним. За інших обставин вона б мимохідь (а може, й залюбки) розглянула перспективу затягнути його до себе в ліжко та показати сім чудес світу за одну ніч. Але хтивості й сліду не було. Біль — поганий провідник для хтивості. І страх також.