Розділ «Частина третя Дорослі»

Обидві карти мастями вгору були піковими тузами.

— Це неможливо, — промовив Майк. — Я лише щойно розпечатав цю колоду. Дивися, — він показав на відро для сміття біля гаражних дверей, і Білл побачив там целофанову обгортку. — Як в одній колоді може знайтися два пікових тузи?

Білл нахилився й підібрав обидва.

— Як так можна розпорошити по всій підлозі цілу колоду, і щоб тільки дві карти лягли горілиць? — запитав він. — Це навіть краще пита…

Він перевернув тузи, подивився, потім показав їх Майку. В одної карти сорочка була блакитна, в іншої — червона.

— Святий Боже, Майкі, у що ти нас уплутав?

— Що ти збираєшся зробити з цими двома? — запитав Майк закрижанілим голосом.

— Авжеж, приставити їх до діла, — відповів Білл і раптом почав сміятися. — Саме це від мене й очікується, хіба не так? Якщо для використання магії є певні передумови, ці передумови неминуче впоряджаються самі собою. Правильно?

Майк не відповів. Він дивився, як Білл нахиляється до заднього колеса Сілвера й прилаштовує там гральні карти. Руки в нього все ще тремтіли, тож це забрало якийсь час, але зрештою він з цим упорався, зробив один тугий вдих, затримав повітря і крутнув заднє колесо. У гаражній тиші карти гучною кулеметною чергою заторохкотіли об спиці.

— Ходімо, — тихо промовив Майк. — Ходімо в хату, Великий Білле. Я приготую нам чогось перекусити.

Знищивши бургери, вони тепер сиділи, курили, дивилися, як на задньому подвір'ї Майка з сутінок починає розгортатися темрява. Білл дістав своє портмоне, знайшов у ньому чиюсь бізнес-картку й написав на ній речення, яке труїло його відтоді, як він побачив Сілвера у вітрині «Уживаної Троянди, Уживаного Одягу». Потім показав Майку, котрий прочитав його уважно, зі стуленими губами.

— Для тебе в цьому є бодай якийсь сенс? — запитав Білл.

— Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє, — Майк кивнув. — Так, я знаю що це таке.

— Ну, тоді й мені розкажи. Чи ти й далі збираєшся годувати мене л-л-лайном про те, що я мушу з’ясувати все сам?

— Ні, — заперечив Майк, — у даному випадку, я гадаю, нормально буде тобі розповісти. Ця фраза походить ще з англійських часів. Це скоромовка, яка стала вправою для шепелявих і заїкуватих. Твоя мати примушувала тебе її вимовляти того літа. Улітку 1958 року. Ти зазвичай ходив і пошепки її бурмотів.

— Я так робив? — перепитав Білл, а потім, повільно, сам собі відповідаючи на запитання: — Таки робив.

— Мабуть, ти дуже хотів її обрадувати.

Білл, який раптом відчув, що може зараз заплакати, тільки кивнув. Він не довіряв своїй спроможності говорити.

— Ти з нею так і не впорався, — розповідав далі Майк. — Я це пам’ятаю. Ти старався, як той чорт, але бовкало в тебе все одно весь час плуталося.

— Але я її вимовив, — сказав Білл. — Принаймні раз.