Розділ «Частина третя Дорослі»

— Ви певні, що вам не варто трохи полежати, містере Генском?

— Дякую, я почуваюся трішки краще.

— Упевнені?

Він спромігся на посмішку:

— Щодо себе впевнений.

— Вигляд у вас дійсно трохи кращий, — проказала вона, але проказала це з певним сумнівом, немов розуміючи, що так годиться казати, але сама в це не вельми вірячи.

Потім вона потримала книжку під пристроєм для мікрофільмування, якими вони тепер користувалися для реєстрації видаваних? читачам книжок, і Бен відчув доторк ледь не істеричного зачудування. «Це ж та книжка, яку я вхопив з полиці, коли клоун почав пащекувати Голосом Негритосика, — подумав він. — Вона вирішила, що я хочу взяти її почитати. Я вперше за двадцять п’ять років роблю вибір у Деррійській публічній бібліотеці й навіть не знаю, яку саме книжку я вибрав. І понад те, мені це байдуже. Дозвольте мені тільки звідси вибратися, гаразд? І цього буде достатньо».

— Дякую вам, — промовив він, припасовуючи книжку собі під пахву.

— Ми завжди будемо вам раді, містере Генском. Ви певні, що не бажали б прийняти трохи аспірину?

— Цілком певен, — відповів він… і потім завагався. — А ви часом не знаєте, як справи у місіс Старрет, чи як? Барбара Старрет? Вона колись очолювала Дитячу бібліотеку.

— Вона померла, — сказала Керол Деннер. — Три роки тому. Я так розумію, інсульт. Так жаль. Вона була порівняно молодою… п’ятдесят вісім чи дев’ять, мені здається. Містер Хенлон тоді закрив бібліотеку на день.

— О, — тільки й мовив Бен, відчувши порожнечу в серці. Ось що стається, коли ти повертаєшся до своїх колишніх, як це співається в пісні. Глазур на торті солодка, та гірка під нею начинка. Люди тебе забули, або померли, поки тебе не було, або втратили волосся й зуби. А в деяких випадках дізнаєшся, що хтось втратив і розум. Ох, як це прекрасно — бути живим. Господи, Твоя воля.

— Вибачте, — сказала бібліотекарка. — Ви любили її, правда ж?

— Усі діти любили місіс Старрет, — відповів Бен і тут же злякався, що опинився дуже близько до сліз.

— Ви…

«Якщо вона знову в мене спитає, чи зі мною все гаразд, боюся, я дійсно розплачуся. Або закричу. Або ще щось».

Він поглянув собі на годинник і промовив:

— Я дійсно мушу вже бігти. Дякую за те, що виявили до мене таку уважність.

— Доброго вам дня, містере Генском.

«Авжеж. Тому що вночі я помру».