Розділ «Частина третя Дорослі»

На ньому була одягнена бейсбольна уніформа «Нью-Йорк Янкі» у тоненьку смужечку, закаляна зеленню, з прилиплими дрібками осіннього листя. Це був Ригайло, але водночас і той прокажений — страховидна істота, повстала після довгих років із сирої могили. Плоть з його важкого обличчя звисала гнилим дрантям і смугами. Одна очниця була порожньою. Щось комашилося у волоссі. На одній руці в нього була поросла мохом бейсбольна рукавиця. Гниючі пальці правої руки Ригайло встромив у ромбоподібні вічка сітчастої огорожі, а коли він їх зігнув, Едді почув жахливе чвиркання — звук, який, подумалося йому, зведе його з розуму.

— Цей міг би вилетіти й за стадіон «Янкі», — промовив Ригайло й усміхнувся. Жаба, мертвотно-біла, вивалилася йому в корчах з рота й гепнулась на землю. — Ти чуєш мене? Цей міг би вилетіти навіть за той йобаний стадіон «Янкі»! І, до речі, Едді, хочеш відсмокчу? Я це зроблю всього за дайм. Чорт, я відсмокчу тобі задарма.

Обличчя Ригайла перемінилося. Драглиста бульба носа запала, відкривши пару сирих червоних каналів, які Едді бачив у своїх снах. Волосся його згрубшало й відтягнулося назад зі скронь, ставши павутинно-білим. Гниюча шкіра лоба тріснула, явивши, немов мутну лінзу прожектора, покриту якоюсь слизовою субстанцією кістку. Ригайло зник; тепер тут була та істота, що ховалася під ґанком будинку № 29 на Нейболт-стрит.

— Боббі смокче мені за дайм, — мугикало страховисько, почавши перелазити через огорожу. Воно губило шматки своєї Плоті на перехрестях дротяних ромбовидних вічок. Паркан деренчав і торохкав під його вагою. Коли страховисько торкалося трави-плітухи, вона чорніла. — Йому тільки того дай. А за п’ятнадцять центів — рай.

Едді спробував закричати. Ніц, окрім безглуздого сухого писку, не видобулося з нього. Легені в ньому немов перетворилися на найдревніші в світі окарини. Він опустив очі вниз, на м’яч у своїй руці, і раптом кров почала сочитися між намотаних на нього ниток. Вона скрапувала на гравій, ляпала Едді на черевики.

Він відкинув м’яч і зробив два хистких, непевних кроки назад, з вибалушеними очима, витираючи руки собі об сорочку. Прокажене страховисько дісталося верхівки огорожі. Його голова силуетом хиталася проти неба — кошмарним пухирем, немов якийсь розпухлий гелловінський гарбуз. Язик висолопився з ощиреного рота на чотири фути, а може, й на шість. І зміївся вниз по паркану, наче якась гадюка.

Так було одну секунду… а в наступну щезло.

Воно не розтануло, як привид у кіно; воно просто вмить зникло з лиця світу. Проте Едді дочув звук, який підтверджував матеріальність страховиська: звук «пах!», наче корок вистрелив з пляшки шампанського. То був звук повітря, що ринуло раптом у той простір, який перед цим займав прокажений.

Едді розвернувся й кинувся тікати, але не встиг він пробігти й десяти футів, як з-під вантажного дебаркадера покинутої цегляної автобази виринули чотири силуети. Він спершу подумав, що то кажани, і закричав, прикриваючи собі голову… Та потім роздивився, що то чотири квадратні шматки брезенту — ті шматки брезенту, що слугували базами, коли тут грали старші хлопці.

Вони крутилися й перекидалися у помертвілому повітрі: Едді довелося пригнутись, щоб уникнути одного з них. Вони всі разом простелилися на звичних місцях, здійнявши невеличкі вири піску: домашня, перша, друга, третя бази.

Задихаючись від нестачі в горлі повітря, Едді пробіг повз домашню базу — губи розтягнуті, обличчя біле, як бринза.

ТОРОХ! Звук кия, що відбиває фантомний м’яч. А потім…

Едді зупинився, вся сила пішла йому з ніг, крізь губи промайнув стогін. Ґрунт почав здиматися в напрямку від домашньої до першої бази, немов якийсь велетенський ховрах поспішливо проривав тунель під поверхнею землі. Обабіч того здимання скочувався гравій. Те, що було під землею, досягло бази, і брезентовий клапоть спурхнув у повітря. Та так різко й швидко, що аж залопотів — такий звук видає хлопець-чистильник взуття, коли йому гарно й він струшує свою ганчірку[536]. Земля почала здиматися між першою й другою базами, бігом, бігом. Друга база злетіла в повітря з подібним лопотінням, і щойно вона вляглася назад, як істота під землею досягла третьої і вже поспішала до домашньої.

Так само спурхнула й домашня база, але перш ніж вона встигла опуститися, істота вискочила з-під землі, наче якийсь страхітний чортик-сюрприз із дарованої коробки, і виявилася ця істота Тоні Трекером, з черепом замість лиця, до якого ще ліпилося кілька почорнілих шматків плоті, його біла сорочка нагадувала плутанину зогнилих лляних ниток. Він виринув на домашній базі з-під землі по пояс, похитуючись уперед-назад, наче якийсь гротескний хробак.

— Не важить, як сильно ти вчепився у той ясеневий держак, — промовив Тоні Трекер рипучим, як наждак, голосом. Оголені зуби скалилися в божевільно приятельській усмішці. — Не важить, Хрипатий. Ми запопадемо тебе. Тебе й твоїх друзів. Ми вловимо М’ЯВЧА!

Едді вискнув і відсахнувся. На плече йому лягла чиясь рука. Він смикнувся з-під неї. Рука на мить учепилася, потім відпустила. Він обернувся. Там стояла Ґрета Бові. Мертва. Половини обличчя в неї не було; хробаки повзали у тих ворухливих рештках червоного м’яса, що ще залишилося. У руці вона тримала зелену повітряну кульку.

— Автокатастрофа, — промовила впізнавана половина рота й усміхнулась. Усмішка викликала немовний деренчливий звук, і Едді побачив голі сухожилля, що ворушилися жахливими тяглами. — Мені було вісімнадцять, Едді. П’яна, а ще й наковталась червоних.[537] Тут твої друзі, Едді.

Едді позадкував від неї, виставивши собі перед обличчям долоні. Вона вирушила до нього. Кров колись плеснула, а потім засохла в неї на ногах довгими патьоками. Взута вона була в мокасини.

І тепер, поза нею, Едді побачив уже повне страховисько: Патрік Гокстеттер шкандибав до нього через зовнішнє поле. На ньому теж була уніформа «Нью-Йорк Янкі».

Едді кинувся бігти. Ґрета знов ухопилась за нього, розірвавши на ньому сорочку, бризнувши якоюсь жахливою рідиною йому ззаду за комір. Тоні Трекер, підтягуючись, вилазив із ховрашиної нори. Спотикаючись, волочився Патрік Гокстеттер. Едді біг, не знаючи, звідки в нього береться дихання для бігу, але все-таки якимсь чином біг. І, тікаючи, він бачив слова, що плинули попереду нього, слова, що були написані на тій зеленій кульці, яку тримала в руці Ґрета Бові: