Розділ «Частина третя Дорослі»

Він подякував їй кивком і вирушив геть. Раз на нього поглянув містер Брокгілл, гостро й підозріливо.

Бен подивився вгору на майданчик, який вінчав ліві сходи. Повітряна кулька так і майоріла там, прив’язана за нитку до кованого мережива перил. Але тепер напис на ній був іншим:

Бен відвів погляд, відчуваючи, як у горлі йому знову починає битися пульс. Коли він урешті вибрався надвір, його вразило сонячне світло — хмари над головою розходилися і вниз лилося тепле сонце пізнього травня, роблячи траву неймовірно зеленою й буйною. Бен відчув, як щось почало спадати йому з серця. Йому здавалося, що він залишив позаду, в бібліотеці, якийсь нестерпний тягар… а потім він опустив очі вниз, на книжку, яку собі там випадково вибрав, і зуби в нього клацнули, зійшовшись разом з раптовою, болючою силою. Це була повість Стівена В. Мідера «Бульдозер», одна з тих книжок, які він узяв у бібліотеці того дня, коли пірнув у Пустовище, щоби втекти від Генрі Баверза та його дружків.

А коли вже зайшлося про Генрі, то слід підошви його мотоциклетного чобота досі лежав на палітурці цієї книжки.

Здригаючись, гортаючи сторінки, Бен перегорнув їх до кінця. Бібліотека перейшла на реєстраційну систему через мікрофільмування; він сам це щойно бачив. Але ззаду в цієї книжки все ще була кишенька зі вставленою до неї карткою. На картці йшла низка імен і проти кожного бібліотечний штамп із датою повернення. Роздивляючись картку, ось що побачив Бен:

І в останньому рядку, залишений із сильним натиском олівця, його дитячий підпис:

І проштамповане на картці, проштамповане на форзаці, проштамповане крізь усю товщу сторінок мастким, червоним, схожим на кров чорнилом єдине слово: АНУЛЯЦІЯ.

— Ох, не доведи Господи, — пробурмотів Бен. Він не знав, що тут можна інше сказати; здавалося, ці слова покривають усю цю ситуацію. — Ох, не доведи Господи, не доведи Господи.

Він стояв на новоявленому сонячному світлі, і раптом загадався: що ж там відбувається з іншими?

2

ЕДДІ КАСПБРАК РОБИТЬСЯ ЛОВЦЕМ

Едді вийшов з автобуса на розі Канзас-стрит і Кошут-лейн. Кошут була вуличкою, яка тягнулася вниз пагорбом чверть милі, перш ніж раптом глухо впертися там, де земля осипалася в провалля Пустовища. Едді абсолютно не уявляв собі, чому, щоб вийти з автобуса, він вибрав саме це місце; з Кошут-лейн у нього нічого не було пов’язано, і саме на цьому відтинку Канзас-стрит він не знав нікого. Але чомусь це здалося правильним Місцем. От і все, що він розумів, проте на даному етапі цього було достатньо. Беверлі полишила автобус, злегка махнувши рукою, на одній із зупинок ще на Нижній Головній вулиці. Майк поїхав своєю машиною назад до бібліотеки.

Тепер, дивлячись, як віддаляється невеличкий і якийсь абсурдний автобус «мерседес», Едді серйозно сам собі дивувався, що він тут робить, стоячи на розі мізерної вулички в мізерному місті, майже за п’ять сотень миль удалині від Майри, яка там, без сумніву, до сліз хвилюється за нього. Раптом він відчув, як йому ледь не болісно закрутилося в голові, торкнувся кишені піджака й згадав, що залишив «Драмамін» у «Таун Хаусі» разом із рештою свого фармакопейного багажу. Втім, він мав із собою аспірин. Вийти десь без аспірину йому було б не легше, ніж вийти без штанів. Насухо проковтнувши парочку пігулок, він вирушив уздовж Канзас-стрит, непевно думаючи, що може так дійти до публічної бібліотеки або перейти на Костелло-авеню. Уже почало випогоджуватися, й Едді припустив, що міг би прогулятися навіть до Західного Бродвею, помилуватися тими вікторіанськими будинками, з яких там складалися лише два квартали дійсно гарної житлової забудови в Деррі. У дитинстві він інколи так і робив — просто прогулювався Західним Бродвеєм, ніби ненавмисно, ніби по дорозі кудись іще. На розі Вітчем-стрит і Західного Бродвею була садиба Мюллерів, будинок із червоної цегли з вежками по всіх кутах і живоплотом спереду. Мюллери мали садівника, котрий завжди дивився на Едді підозріливими очима, поки той його минав.

Далі, за чотири будинки після Мюллерів, на тому ж боці вулиці містилася садиба Бові — одна з причин, підозрював Едді, чому Ґрета Бові й Селлі Мюллер були такими близькими подружками в початковій школі. Їхній дім був укритий зеленим ґонтом і теж мав вежі. Але, тоді як вежі на будинку Мюллерів були прямокутними, тутешні вінчали кумедні конічні дашки, які нагадували Едді шкільні блазенські ковпаки[524]. Улітку там, на бічній галявині, завжди виднілися садові меблі — столик під зухвалою жовтою парасолею, плетені крісла, мотузяний гамак, натягнутий між двох дерев. А поза будинком завжди все було напоготові для гри в крокет. Едді знав це, хоча його ніколи не запрошували до Ґрети пограти в крокет. Проходячи тут ніби ненавмисно, ніби по дорозі кудись іще, Едді інколи чув стукіт куль, сміх чи стогони, коли чиясь куля залітала «в нікуди». Одного разу він побачив і саму Ґрету, з лимонадом в одній руці й крокетним молотком в іншій — така струнка й гарніша понад слова всіх поетів (навіть її обпечені сонцем плечі видалися невимовно гарними Едді Каспбраку, дев’ятирічному в той час) — вона гналася за своєю кулею, посланою «в нікуди»; та куля зрикошетила від дерева й таким чином винесла Ґрету на огляд Едді.

Він закохався в неї трішки того дня — біляве, сяюче волосся дівчини спадало на плечі її сукні-шортів лазурового кольору. Вона роззиралася довкола, і на мить Едді подумав, що вона побачила його, але це виявилося не так, бо, коли він підняв руку в нерішучому привітанні, вона не змахнула йому у відповідь своєю, а тільки відбила кулю знову на задню галявину, а тоді побігла слідом за нею. Він пішов далі без образи на те, що йому не відповіли на вітання (він щиро вірив, що Ґрета його не побачила), і на той факт, що його ні разу не було запрошено на щосуботню гру в крокет: навіщо б такій вродливій дівчині, як Ґрета Бові, схотілося запрошувати такого хлопця, як він? Він був вузькогрудим астматиком і мав обличчя потонулого водяного щура.

«Йо, — думав він, ідучи безцільно вниз по Канзас-стрит. — Непогано було б мені прогулятися на Західний Бродвей, знову подивитися на всі ті тамтешні будинки… Мюллерів, Бові, на садиби доктора Гейла й Трекерів…»

На цьому, останньому, прізвищі його думки різко обірвались, тому що (тільки-но згадай про чорта) він якраз і стояв перед вантажною автобазою братів Трекерів.

— Вона й досі тут, — уголос промовив Едді й розсміявся. — Отакої!

Будинок на Західному Бродвеї, який належав Філу й Тоні Трекерам — парочці довічних парубків, — мабуть, був найкрасивішим з усіх великих будинків на тій вулиці: бездоганно білий, середньовікторіанський[525], із зеленими галявинами й великими клумбами, які буяли (в акуратно-ландшафтному сенсі, звичайно) з весни й протягом усього літа. Їхня під’їзна алея щоосені наново покривалася герметиком, і тому завжди залишалася чорною, наче темне дзеркало, сланцеві ґонтини на багатосхилому даху завжди були ідеального м’ятно-зеленого кольору, який майже точно відповідав кольору моріжка, і люди інколи зупинялися, щоб сфотографувати тамтешні готичні вікна, старовинні й насправді визначні.

— Будь-які двоє чоловіків, котрі завдають собі клопоту підтримувати будинок таким гарним, мусять бути гоміками, — якось доволі роздратованим тоном сказала мати Едді, а Едді не наважився попросити в неї роз’яснення.