Розділ «Частина третя Дорослі»

Але, раніш аніж настав той день, один семикласник з неймовірним ім’ям Стрінгер Дедем жбурнув м’яча, як йому ввижалося, «перемінної швидкості» Ригайлу Хаґґінсу. Ригайло перфектно вирахував цю подачу (повільні м’ячі, вибачте за каламбур, гальмівному якраз і були до снаги) і вдарив по Шморгуновому старому «Сполдингу»[533] так сильно, що в того луснула обшивка і, затріпотівши великим білим метелеком, лише кілька футів не долетіла до другої бази. Сам м’яч продовжив линути вгору й угору в дивоглядне присмеркове небо, дедалі розплітаючись і розплітаючись, хлопці оберталися, стежачи за його рухом у німому зачудуванні; м’яч полинув угору, все ще здіймаючись, поза сітчасту огорожу, і Едді пригадав, як Стрінгер Дедем ніжно й благоговійно промовив «свяаата срака!», коли м’яч усе ще простував у небо, і всі вони бачили, як розплітається пряжа, і, мабуть, ще раніше, ніж він упав, шестеро хлопчаків уже дерлися на огорожу, і ще Едді згадав, як вражено, мов скажений, реготав і скрикував Тоні Трекер: «Цей міг би вилетіти й за стадіон „Янкі“![534] Ви чуєте мене? Цей міг би вилетіти навіть за той йобаний стадіон „Янкі!“»

М’яча тоді знайшов Пітер Гордон — неподалік від того ручаю, який члени Клубу Невдах менш ніж за три тижні по тому перегородили греблею. Те, що від нього залишилося, не мало навіть трьох дюймів у перетині; але подиву гідним чудом було те, що нитка так і не порвалася[535].

За згодою, що не потребувала обговорення, хлопці принесли рештки Шморгунового м’яча Тоні Трекеру, який роздивлявся його, не кажучи ані слова, в оточенні так само мовчазних дітей. Звіддаля це коло хлопців навкруг високого чоловіка з великим обвислим черевом могло комусь здатися ледь не релігійним ритуалом — вшануванням якоїсь священної реліквії. Ригайло Хаґґінс навіть не оббіг бази. Він просто стояв серед інших, мов той, хто не має чіткого уявлення, де саме він перебуває. Те, що віддав йому того дня Тоні Трекер, було меншим за тенісну кульку.

Занурившись у спогади, Едді вирушив з того місця, де була домашня база, через пітчерський горбок (тільки він ніколи не був горбком, а натомість западиною, звідки було дочиста вичищено весь гравій) у королівство між другою і третьою базами. Там він на мить зупинився, вражений тишею, а потім прогулявся далі, до сітчастої огорожі. Іржавіша, ніж будь-коли, й обросла якоюсь огидною виткою травою, вона все ж таки залишалася на своєму місці. Подивившись крізь неї, він побачив, як донизу збігає схил, агресивно-зелений.

Пустовище ще дужче, аніж колись, скидалося на джунглі, і Едді вперше в житті загадався — чому таку буйно зарослу, дику ділянку взагалі могли назвати Пустовищем: там було багато різних речей, але пустка до них не належала. Чому не Хащі? Або Джунглі?

«Пустовище».

Звучить якось похмуро, навіть зловісно, але аж ніяк не викликає в уяві такої густої плутаниці чагарників і дерев, що вони змушені воювати між собою за сонячне світло; це слово наводило на думку піщані дюни, що безмежно котяться вдалечінь, або сірий безплідний простір сланцевих порід чи пустель. Безпліддя. Майк сьогодні сказав, що вони всі безплідні, і так воно, здається, й є.

Семеро, і ні в кого з них жодної дитини. Навіть у ці часи планованого батьківства це заперечує будь-які ймовірності.

Він дивився крізь іржаві ромбоподібні вічка, чуючи віддалений Гул автомобілів на Канзас-стрит, чуючи віддалене жебоніння Й шумну течію води глибоко внизу. Йому було видно її відблиски на весняному сонці, наче від скла. Так само внизу стирчали жердини бамбука, хворобливо-білі, як плями грибка серед усієї тієї зелені. Поза ними, на заболочених ділянках землі вздовж Кендаскіґ, як вважалося, є пливуни.

«Я провів найщасливіші години свого дитинства там, унизу, у тих хащах», — подумав він, пересмикуючись.

Він уже мало не відвернувся, та тут щось упало йому в око: один із тих бетонних циліндрів з металевою кришкою згори. «Колодязі морлоків» — називав їх Бен, сам сміючись з цього голосом, але не сміючись очима. Якщо до такого підійти, він тобі буде по пояс, якщо ти дитина, і можна прочитати штампований опуклими літерами півокруглий напис: «ДЕРРІЙСЬКИЙ ДЕПАРТАМЕНТ КОМУНАЛЬНИХ РОБІТ». І почути, як із глибини його доноситься гул. Якихось машин.

«Колодязі морлоків.

От туди ми й полізли. У серпні. У кінці. Ми полізли в один із цих Бенових колодязів морлоків, у каналізаційні тунелі, але трохи далі там пішли вже зовсім не каналізаційні тунелі. Там було… було… що?

Патрік Гокстеттер був там, унизу. Перед тим як його забрало Воно, Беверлі бачила, як він робив щось погане. Вона з цього сміялася, але розуміла, що то погане. Щось пов'язане з Генрі Баверзом, чи не так? Так, гадаю, що так. І…»

Він раптом розвернувся і вирушив назад до покинутого гаража, не бажаючи більше дивитися вниз у Пустовище, не до вподоби йому стали думки, які звідти зринали. Йому хотілося опинитися вдома, з Майрою. Йому не хотілося перебувати тут. Він…

— Лови, хлопче!

Він обернувся на звук цього голосу, і звідти полетів наче якийсь м’яч, через огорожу, просто в його бік. М’яч ударився об гравій і підскочив. Едді виставив руку й уловив його. Бездумним, рефлективним рухом він зробив це вправно, майже елегантно.

Він опустив очі на те, що вловилося йому в руку, і в ньому все похололо, обірвалося. Колись це був бейсбольний м’яч. А тепер лише обмотана ниткою куля, оскільки обшивку було зідрано. Едді побачив, що нитка тягнеться від м’яча. Немов відстала від павутиння одинока волосінь, вона тягнулася через верх огорожі й зникала в Пустовищі.

«Господи Ісусе, — подумав він. — Господи Ісусе, Воно тут, Воно тут зі мною ЗАРАЗ…»

— Спускайся сюди, Едді, пограємося, — промовив голос з-поза огорожі, і Едді з якимсь млосним жахом зрозумів, що це голос Ригайла Хаґґінса, якого було замордовано в тунелі під Деррі в серпні 1958-го. А ось з’явився і сам Хаґґінс — він важко видирався нагору по той бік огорожі.