Розділ «Частина третя Дорослі»

Він відчув, як у ньому здіймається та стара лють, але тепер він був старшим і бачення мав ширше. Тепер справа була не тільки в Джорджі. Жахлива безліч імен маршувала йому крізь голову: Бетті Ріпсом, знайдена примерзлою до землі; Шеріл Ламоніка, виловлена з Кендаскіґ; Метью Клементс, зірваний з його триколісного велосипедика; Вероніка Ґроґан, дев’ятирічна, знайдена в зливовому колодязі; Стівен Джонсон, Ліса Альбрехт і всі інші, і бозна-скільки тих, які зникли.

Він повільно підняв руку й сказав:

— Давайте вб’ємо Воно. Давайте цього разу дійсно вб’ємо Воно.

Якусь мить його рука стирчала вгору самотньо, як рука єдиного учня в класі, котрий знає правильну відповідь, того, якого ненавидить решта учнів. Потім Річі зітхнув і промовив:

— Та що за чорт. Це не може бути гіршим за те, як брати інтерв’ю в Оззі Осборна.

Підняла свою руку Беверлі. Обличчя її знов набуло кольорів, проте у вигляді гарячкових смуг, що горіли на щоках. Вигляд вона мала надзвичайно схвильований і одночасно, на смерть переляканий.

Майк підняв руку.

Бен свою.

Едді Каспбрак втискався у спинку крісла, здавалося, він хоче в ній розчинитися і щезнути таким чином. Його обличчя, тонке й вишукане, було жалюгідно переляканим, коли він поглянув спершу праворуч, потім ліворуч, а потім знову на Білла. На мить Білл відчув упевненість, що Едді зараз відштовхнеться від крісла, підведеться і кинеться геть з кімнати, не озираючись. Та потім той підняв одну руку, в іншій міцно стискаючи свій інгалятор.

— Оце добре, Едсе, — промовив Річі. — Можу закластися, цього разу в нас буде чимало з чого поіржати.

— Біп-біп, Річі, — відгукнувся Едді тремтячим голосом.

6

НЕВДАХИ ЛАСУЮТЬ ДЕСЕРТОМ

— То в чому полягає та твоя одна ідея, Майку? — запитав Білл. Хмарність розвіяла Роза, господиня, котра принесла вазу коржиків із вкладеними до них папірцями-віщуваннями. Шістьох гостей із піднятими вгору руками вона окинула ввічливим поглядом, сумлінно демонструючи відсутність цікавості. Руки вони поспішно опустили, але ніхто не промовив і слова, поки Роза не пішла.

— Вона досить проста, — сказав Майк, — але водночас може збіса виявитися доволі небезпечною.

— Викладай, — заохотив Річі.

— Гадаю, на решту дня нам треба розділитися. Гадаю, кожен із нас мусить піти до того місця в Деррі, яке він або вона пам’ятає найкраще… поза Пустовищем, тобто. Не думаю, щоб комусь із нас варто було ходити туди — поки ще ні. Вважайте це пішими екскурсіями, якщо ваша ласка.

— А яка мета цього, Майку? — спитав Бен.

— Я не цілком упевнений. Ви мусите зрозуміти, що я тут керуюся більшим чином інтуїцією…

— Але ця річ ритмічна, тож танцювати можна вічно[510], — прорік Річі.