Розділ «Частина третя Дорослі»

— Усе це звучить чудово, Бене… Але письменник у мені чудується, чи балакав колись насправді таким чином бодай якийсь хлопець?

Бен кивнув, усе ще усміхаючись тією своєю химерною посмішкою.

— Я сумніваюся, щоб так балакала хоч якась дитина, яка не пройшла через те, через що тоді пройшли ми, — мовив він. — Але я сказав ті слова… з цілковитою відповідальністю за них.

Білл обдумав цю відповідь, а потім кивнув:

— Гаразд.

— Тренер на крок відступив, притискаючи руки собі до стегон у спортивних штанах, — продовжив Бен. — Він було відкрив уже рота, але знову його закрив. Ніхто не промовив нічого. Я пішов геть, і то було востаннє, коли я мав якусь справу з тренером Вудлі. Коли мій класний керівник вручив мені розклад уроків на передостанній рік у середній школі, проти фізичного виховання кимсь було написано: звільнений, і він це затвердив.

— Ти його переміг! — вигукнув Річі, струснувши над головою стиснутими в кулаки руками. — Оце діло, Бене!

Бен стенув плечима:

— Думаю, почасти я переміг самого себе. Тренер дав мені поштовх, я гадаю… але саме думки про вас, друзі, допомогли мені повірити, що я можу це зробити. І я це зробив.

Бен чарівливо знизав плечима, проте Білл не сумнівався, що бачить у нього дрібні краплинки поту в лінії волосся.

— Годі Правдивих Сповідей. Крім того, я певен, що буду не проти випити ще пива. Говоріння — це така робота, що дарує спрагу.

Майк подав знак офіціантці.

Усі шестеро теж зробили собі замовлення і, поки чекали напої, теревенили про якісь неважливі дрібниці. Білл задивився на своє пиво, спостерігаючи, як бульбашки пнуться вгору по стінках склянки. Йому було одночасно кумедно й огидно усвідомлювати, що він сподівається, що хтось інший зараз також почне оповідати про минулі роки — що Беверлі розповість їм про чудового чоловіка, за яким вона заміжня (навіть якщо той нудний, якими є більшість чудових чоловіків), або Річі Тозіер почне переказувати Кумедні Інциденти в Радіостудії, або Едді Каспбрак розповість їм, який насправді Тедді Кеннеді[491] та скільки дає на чай Роберт Редфорд[492]… або запропонує деякі розмисли на тему, чому Бен зумів розлучитися із зайвими фунтами, тоді як сам він змушений триматися свого інгалятора.

«Факт той, — думав Білл, — що будь-якої миті готовий заговорити Майк, а я не впевнений, що хочу почути те, що він має сказати. Факт той, що серце в мене б’ється лише трішки прискорено й руки в мене лише трішки холонуть. Факт той, що я років на двадцять п’ять старіший за той вік, коли можна переживати такий жах. Усі ми такі. Тож скажіть же хто-небудь що-небудь. Давайте балакати про наші кар’єри та шлюби та про те, як воно — бачити давніх друзів дитинства й усвідомлювати, що ти таки встиг отримати кілька добрячих щиглів по носі від самого часу. Давайте балакати про секс, про бейсбол, про ціни на пальне, про майбутнє країн Варшавського договору. Про будь-що, крім того, про що ми з’їхалися сюди побалакати. Тож скажіть же що-небудь, бодай хтось».

Дехто це зробив. Заговорив Едді Каспбрак. Але не про те, який насправді Тедді Кеннеді чи скільки давав на чай Роберт Редфорд, і навіть не про те, чому він вважає за необхідне триматися того, що в ті давні дні Річі інколи називав «легеневою смоктулькою Едді». Він запитав у Майка, коли помер Стен Юріс.

— Позаминулого вечора. Коли я вам телефонував.

— Це якось пов’язано з… з тим, чого ми зараз тут?

— Я міг би ухилитися від прямої відповіді, сказавши, що, оскільки записки він не залишив, ніхто не може знати цього напевне, — сказав Майк, — але оскільки це трапилося майже відразу після того, як йому подзвонив я, то вважаю таке припущення доволі слушним.

— Він сам собі заподіяв смерть, чи не так? — глухо озвалася Беверлі. — Ох, Господи, бідний Стен.

Решта всі дивились на Майка, котрий допив свою склянку й сказав: