Розділ «Частина третя Дорослі»

— Я вже казав вам, що останній раз згадав про Генрі Баверза, коли мене ганяли й «стоплювали смалець» ті хлопці. Ну, а коли тренер підвівся, щоби йти, то був останній раз, коли я насправді подумав про те, що ми зробили того літа, у 1958 році. Я подумав…

Він знову завагався, дивлячись по черзі на кожного з них, немов шукаючи щось у їхніх обличчях. І обережно продовжив.

— Я подумав, якими класними ми були разом. Я подумав про те, що ми зробили і як ми це робили, і раптом мені дійшло, що, якби тренер зіткнувся лице в лице з дечим подібним, в нього б напевне враз посивіло все волосся і серце зупинилося б у нього в грудях, як старий годинник. Це було, звісно, непорядно, але й він повівся зі мною непорядно. Те, що відбулося, було досить простим…

— Ти розлютився, — вставив Білл.

Бен усміхнувся:

— Йо, саме так, — підтвердив він. — Я гукнув: «Тренере! Ви сказали, що тренуєте команду бігунів». Він обернувся, подивився на мене. «Саме так, — відповів він. — Але тебе це аж ніяк не стосується». — «Слухай сюди, ти, дубоголовий сучий сину, — гукаю я йому, і в нього відпадає щелепа, стоїть такий, з виряченими очима. — У березні я вже буду на треку. Що ти про це думаєш?» — «Я думаю, тобі краще стулити пельку, перш ніж вона не довела тебе до неприємностей», — відповідає він. «Я пережену всіх, кого ти виставиш, — кажу я йому. — Я пережену всіх твоїх найкращих. А потім, к-їбеням, вимагатиму від тебе вибачення». У нього кулаки стиснулись, і якусь мить я думав, він зараз повернеться й дасть мені їх скуштувати. Потім вони знову розтислися. «Базікай так і далі, гладунчику, — тихо промовив він. — Язик у тебе моторний. Але день, коли ти зумієш перегнати моїх найкращих, стане тим днем, коли я кину цю роботу й повернуся до сезонного збирання кукурудзи по округах». І він пішов.

— Ти скидав вагу? — запитав Річі.

— Ще й як, — сказав Бен. — Але тренер помилився. Це почалося не в мене в голові. Це почалося з моєї матері. Того вечора я прийшов додому й сказав їй, що хочу трохи схуднути. Це призвело до пекельного скандалу, ми з нею обоє плакали. Вона відразу ж завела ту саму стару пісню з танцями: мовляв, я насправді не товстий, просто в мене кістки великі, а великий хлопчик, який збирається вирости великим чоловіком, мусить багато їсти, щоб себе підтримувати. Це було щось… типу якоїсь системи безпеки для неї, я так думаю. Їй лячно це було, з усіх сил виховувати хлопця самій. Вона не мала ні освіти, ні справжньої кваліфікації, тільки снагу наполегливо працювати. І коли могла подати мені другу добавку… або побачити, поглянувши на мене через стіл, який я весь такий з себе на вигляд солідний…

— Вона почувалася так, наче виграє цю битву, — промовив Майк.

Бен допив решту свого пива й витер сподом долоні з верхньої губи маленькі вусики піни.

— Отже, найбільша битва відбувалася не в мене в голові; битва велася з матір’ю. Вона просто з цим не погоджувалася, і то тривало місяці. Вона не вшивала мій одяг і не купувала мені нового. Я тоді вже бігав, я бігав усюди, і подеколи серце калатало так сильно, що мені здавалося, я ось-ось знепритомнію. Моя перша пробіжка на милю закінчилася тим, що я виригав і таки зомлів. Потім деякий час я тільки ригав. А ще через деякий час мені довелося підтримувати на собі штани під час бігу.

Я взявся за рознесення газет і бігав своїм маршрутом з торбою на шиї, яка билася мені об груди, тим часом як я підтримував штани. Сорочки на мені стали нагадувати вітрила. А вечорами, коли я приходив додому й з’їдав тільки половину того, що вона поклала на тарілку, мати, заливаючись слізьми, повторювала, що я себе нищу голодом, вбиваю себе, що я її більше не люблю, що мені байдуже, як важко вона працює заради мене.

— Господи, — пробурмотів Річі, підкурюючи сигарету. — Не уявляю, як ти собі з цим давав раду, Бене.

— Я просто весь час тримав у себе перед очима обличчя тренера, — сказав Бен. — Я просто весь час пам’ятав той його вираз, після того, як він тоді ухопив мене за цицьки в тому коридорі біля хлопчачої перевдягальні. Отак я це й зробив. З грошей за рознесення газет я купив собі нові джинси та ще дещо, а один старий дядько з першого поверху в нашому домі поступово проколював шилом нові дірки в моєму паску — загалом п’ять, здається, якщо я правильно пам’ятаю. Здається, тоді мені пригадався й інший випадок, коли я мусив купити собі нові джинси — це було того дня, коли Генрі штовхнув мене в Пустовище й вони мало не порвали на шмаття моє тіло.

— Йо, — вигукнув Едді, вишкіряючись. — І ти розповів мені про шоколадне молоко. Пам’ятаєш?

Бен кивнув.

— Якщо я щось і згадував, — продовжував він, — це тривало лише секунду: ось воно є — і щезло. У школі я почав ходити на факультатив «Здоров’я і харчування» й дізнався, що можна їсти майже скільки завгодно сирої зелені й не гладшати. І от одного вечора мати подала салат — латук і сирий шпинат, скибочки яблука і, мабуть, трішки вчорашньої шинки там було. Раніше я ніколи не любив кролячої їжі, але тоді три рази попрохав добавки й усе розводився та розводився перед матір’ю про те, як це смачно. Таким чином було прокладено шлях до вирішення моєї проблеми. Її не дуже хвилювало, що саме я їм, аби лиш я їв багато. Вона завалювала мене салатами. Я харчувався ними наступні три роки. Траплялись моменти, коли я мусив поглянути в люстро, чи не труситься в мене ніс.

— А що ж сталося з тим тренером? — запитав Едді. — Ти дійсно вийшов на трек? — Він торкнувся свого інгалятора так, наче думка про біг нагадала йому про ліки.

— О, авжеж, вийшов, — сказав Бен. — На двісті двадцять і чотириста сорок[490]. На той час я вже скинув сімдесят фунтів і на два дюйми витягнувся, отже, те, що на мені залишилося, краще розподілилося. У перший день забігів я переміг на двістідвадцятці з відривом шість корпусів, а на чотиристасороківці — вісім. Потім підійшов до тренера — той був такий розлючений, що міг би цвяхи гризти й плюватися скріпками — і кажу: «Схоже, вже час вам виїжджати на округи та починати збирати кукурудзу. Коли ви вирушаєте на південь, до Канзасу?» Він спершу ані словом не відповів — просто врізав мені навідліг так, що я перекинувся на спину. А потім наказав мені забиратися геть з поля. Сказав, що не бажає бачити в своїй команді таких пащекуватих байстрюків, як я. «Я би до неї не вступив, навіть якби мене президент Кеннеді туди призначив, — сказав йому я, витираючи кров з краєчка губ. — А оскільки саме ви дали мені поштовх, я вас за це не переслідуватиму… але коли ви наступного разу сядете перед великим тарелем з качанами вареної кукурудзи, приділіть мені згадку». Він сказав мені, якщо я негайно звідти не заберуся, він зіб’є мене на лайно, — Бен злегка усміхався… але нічого приємного не було у тій усмішці та, безперечно, нічого ностальгійного. — Це його точні слова. На нас усі дивилися, включно з тими хлопцями, яких я щойно був переміг. Вигляд у них був ніяковий. Тому я просто сказав: «Ось що я вам повідаю, тренере. Цей раз вам минеться дарма через те, що ви ображений невдаха, та й занадто старий, щоби навчитися чогось нового. Але торкнетеся мене ще раз, і я вже постараюся, щоб ви втратили цю роботу. Не певен, що мені це вдасться, але я таки добре постараюсь. Вагу я скинув, а отже, можу претендувати на певну гідність і певний спокій. Це ті речі, за які варто боротися».

Білл сказав: