Розділ «Частина третя Дорослі»

— Навряд чи вам цікаво буде слухати всю ту древню історію… — ніяково засовався Бен.

— Я не знаю щодо решти, — сказав Білл, — але мені цікаво. Нумо, Бене. Давай. Що перетворило Скирта Келхуна на журнальну модель, яку ми сьогодні бачимо перед собою?

Річі стиха пирхнув:

— Точно, Скирте. А я вже й забув це.

— Та це так собі історія, — почав Бен. — Навіть зовсім не історія насправді. Після того літа — після 1958-го — ми прожили в Деррі ще два роки. Потім моя мама втратила роботу й нам довелося переїхати до Небраски, де в мами жила сестра, котра запропонувала взяти нас до себе, поки мама не зведеться знову на ноги. Усе це було зовсім не прекрасно. Її сестра, моя тітка Джін, була ще тою мізерною курвою, яка повсякчас нам повторювала, що ми мусимо знати своє місце в заведеному порядку речей і як нам пощастило, що моя мама має таку сестру, яка виявила до нас милосердя, які ми щасливі, що не сидимо на соціальній допомозі, та всякі такі речі. Я був таким товстим, що їй було огидно. Вона не могла спокійно ставитися до цього: «Бене, ти мусиш більше займатися фізичними вправами. Бене, якщо ти не скинеш вагу, у тебе станеться інфаркт ще до того, як тобі виповниться сорок років. Бене, тобі мусить бути соромно за себе, коли у світі голодують маленькі діти».

Він ненадовго зупинився, ковтнув води.

— Справа в тому, що вона так само висувала голодуючих дітей, якщо я не підчищав геть до решти свою тарілку.

Річі засміявся й кивнув.

— У всякому разі країна тільки-но виходила з рецесії, і моя мати шукала собі постійну роботу майже рік. На той час коли ми переїхали з хати тітки Джін у Ла Вісті[487] до власного житла в Омасі, я набрав ще приблизно дев’яносто фунтів понад ту вагу, з якою ви мене колись знали. Гадаю, я набрався її головним чином на зло тітці Джін.

Едді присвиснув:

— Це ж тоді ти мусив важити…

— Близько двохсот десяти[488], — нерадісно промовив Бен. — Отже, в Омасі я ходив до Істсайдської середньої школи… ну, й з уроками фізкультури в мене там було досить погано. Мене обзивали Буферистим. Це вам, гадаю, зрозуміло. Вони діставали мене місяців сім приблизно, а потім одного дня, коли ми після уроку одягалися у гардеробі, пара, чи троє, хлопців почали, ну… ляскати мене по череву. Вигукували, що це вони «стоплюють смалець». Потім до них приєдналися ще двоє чи троє. А невдовзі вже й усі разом вони ганяли мене по перевдягальні й по коридору, хльоскаючи мене по животу, по сідницях, по спині, по ногах. Я перелякався, почав кричати. А вони від цього реготали, мов навіжені. І знаєте, — промовив він, дивлячись униз, ретельно поправляючи свій куверт, — то був останній раз, коли я думав про Генрі Баверза, аж до того моменту, коли два дні тому мені зателефонував Майк. Хлопець, який усе те розпочав, був таким собі типовим парубком з ферми, з великими руками, і поки вони мене ганяли, я, пам’ятаю, подумав, що повернувся Генрі Баверз. Гадаю — ні, я знаю, — що саме тоді я й запанікував.

Вони гналися за мною по коридору повз шафки, де тримали свої речі учні, які займалися спортом. Я був голий і червоний, як лобстер. Я втратив усяке почуття гідності чи… чи самого себе, гадаю, ви так могли б сказати. Де я є. Я криком благав про допомогу. А вони гнали мене з криками: «Стопимо смалець! Стопимо смалець! Стопимо смалець!» Там стояла лавка…

— Бене, ти не мусиш знову проводити себе через те, — зненацька промовила Беверлі. Обличчя в неї стало попелясто-блідим. Вона крутила в руках склянку з водою, мало її не розплескуючи.

— Дозволь йому закінчити, — сказав Білл.

Бен на мить затримав на ньому погляд, а потім кивнув:

— Там, у кінці того коридору, стояла лавка. Я впав через неї і вдарився головою. За пару хвилин усі вони вже скупчилися навкруг мене, а потім інший голос промовив: «Гаразд. Це вже досить. Ідіть, хлопці, перевдягайтесь». То був тренер. Стояв у дверях у своїх синіх спортивних штанях із білими лампасами й білій майці. Хтозна, скільки часу він там уже простояв. Вони всі подивились на нього, хтось із вищиром, хтось винувато, хтось без усякого виразу. Вони пішли. А я заливався сльозами. Тренер так і стояв там у тих дверях, що вели до спортзалу, дивився на мене, дивився на жирного хлопця з червоною від стоплювання смальцю шкірою, дивився, як той жирний хлопець ридає на підлозі. І зрештою він сказав: «Бенні, чому б тобі просто не заткнутися к-їбеням?» Мене це так сильно шокувало, почути таке слово від учителя, що я замовк. Я дивився вгору на нього, а він підійшов і сів на лавку, через яку я перечепився. Він нахилився наді мною, і свисток, що висів у нього на шиї, хитнувся і цюкнув мене в лоба. На якусь секунду мені подумалося, що він збирається мене поцілувати чи щось таке, і я відсахнувся від нього, але що він зробив насправді, так це вхопився руками за мої цицьки й стиснув. Потім прибрав руки й витер їх собі об штани, наче щойно був торкнувся чогось брудного. «Ти думаєш, я збираюся тебе втішати? — спитав він мене. — Ні, не збираюся. Ти огидний їм і також огидний мені. У нас на це різні причини, але це тому, що вони діти, а я ні. Вони не знають, чому ти їм огидний. Натомість я знаю. Тому що бачу, як ти ховаєш дароване тобі Богом чудове тіло у цій величезній купі жиру. І все це через безкінечне дурне потурання самому собі, від якого мені ригати хочеться. А тепер послухай мене, Бенні, бо це єдина мелодія, яку я тобі збираюся насвистіти. У мене ще тренування футбольної команди, і баскетбольної, і бігуни, а десь між ними ще й команда плавців. Тому я скажу це тільки раз. Ожиріння в тебе отут, — він поплескав мене по лобі в тому місці, де мене був цюкнув отой його чортів свисток. — Саме звідси кожний жиріє. Якщо ставиш на дієту те, що в тебе між вухами, тоді можеш скинути й вагу. Але такі хлопці, як ти, цього ніколи не роблять».

— От же ж сволота! — промовила Беверлі обурено.

— Йо, — вищирився Бенні. — Але він не знав, що він сволота, отакий він був тупий. Він, либонь, разів шістдесят дивився отой фільм Джека Вебба, «Сержант-інструктор»,[489] і насправді думав, що робить мені послугу. І, як виявилося, він її таки зробив. Бо в ту мить я про дещо подумав… Я подумав…

Бен нахмурився, погляд у нього став відсутнім, і Біллу прийшло вельми дивне відчуття, ніби він знає, що збирається сказати Бен, раніше, ніж той щось промовить.