Розділ «Частина третя Дорослі»

— Спершу поїмо, — відповів Майк. — Поговоримо потім.

Отже, вони їли… і їли вони довго й добре. «Як у тому старому анекдоті про засудженого на смерть, — подумав Білл, але й у нього самого вже дуже давно не траплялося такого чудового апетиту… — відтоді, як я був іще хлопчиком», — спокушувала думка. Їжа не була аж так щоб надзвичайно доброю, але далебі зовсім непоганою, і її було багато. Всі шестеро почали передавати одне одному різні страви — свинячі реберця, мо-ґу-ґай-пін,[483] делікатно стушковані курячі крильця, яєчні рулети, водяні горіхи в обгортках з бекону, нанизані на дерев’яні шпажки смуги яловичини.

Розпочали вони з тарелів з передобіднім асорті, і Річі зайнявся дитячою, але захопливою справою, підсмажуючи кожен шматочок усього на вогні, що палав у горщику в центрі тарелі, яку він ділив разом з Беверлі, — включно з половинкою яєчного рулету й кількома червоними квасолинами.

— Фламбе на моєму столі, я це обожнюю, — повідомив він Бену. — Я б з’їв і лайно на паличці, якби воно було підсмажене над відкритим вогнем у мене на столі.

— А таки, мабуть, їв, — зауважив Білл. На це Беверлі розсміялася так відчайдушно, що їй довелося виплюнути собі в серветку повний рот їжі.

— О Боже, здається, в мене зараз станеться ралф, — видав Річі, ледь не моторошно точно імітуючи голос Дона Пардо[484], і Беверлі зареготала ще дужче, розшаріла тепер уже яскраво-червоним кольором.

— Припини це, Річі, — скрикнула вона. — Я тебе попереджаю.

— Попередження прийнято, — погодився Річі. — Приємного апетиту, любонько.

Десерт їм принесла сама Роза — величезний курган «Печеної Аляски»[485], яку й запалила особисто на чолі столу, де сидів Майк.

— Ще фламбе на моєму столі, — промовив Річі голосом людини, що померла й потрапила до раю. — Мабуть, це найкращий обід з усіх, які я мав у своєму житті.

— Звичайно, так і є, — скромно погодилась Роза.

— Якщо я задмухну на ньому вогонь, моє бажання виповниться? — спитав у неї Річі.

— У «Нефриті Сходу» задовольняються всі бажання, сер.

Раптом усмішка Річі стала непевною:

— Я аплодую такому сентименту, — промовив він, — але, знаєте, насправді я вельми сумніваюсь у його істинності.

Вони знищили майже всю «Печену Аляску». Уже коли Білл відкинувся на спинку крісла, живіт у нього випинався понад паском, він раптом звернув увагу на склянки на столі. Здалося, ніби їх там сотні. Він трохи вищирився, усвідомивши-, що сам вихилив два мартіні перед їдою та бозна-скільки пляшок пива «Кірін»[486] під час неї. Друзі справлялися з цим загалом не гірше за нього. У такому їх стані навіть смажені відрубки кеглів для боулінгу, мабуть, смакували б цілком непогано. Та проте він не почувався п’яним.

— Я отак ніколи не їв відтоді, як був дитиною, — промовив Бен. Усі подивились на нього, і щоки Бена торкнула легка рожевість. — Я маю на увазі буквально. Це, либонь, був найбільший обід відтоді, як ще навчався в десятому класі.

— Ти сидів на дієті? — запитав Річі.

— Так, — кивнув Бен. — Сидів. На «Дієті Звільнення» Бена Генскома.

— А що тебе змусило? — запитав Річі.