Розділ «Частина третя Дорослі»

— У грудні минулого року одного восьмирічного хлопчика, на ім’я Стівен Джонсон, було знайдено мертвим у Меморіальному парку. Як і в Ейдріана Меллона, тіло було сильно понівечено до або відразу після його смерті, але, судячи з його вигляду, хлопчик міг померти суто від переляку.

— Зґвалтований? — спитав Едді.

— Ні. Просто понівечений.

— Скільки загалом? — спитав Едді, не виглядаючи людиною, якій хочеться насправді дізнатись.

— Чимало, — промовив Майк.

— Скільки? — повторив Білл.

— Дев’ять. На сьогоднішній день.

— Цього не може бути! — скрикнула Беверлі. — Я б прочитала про це в газетах… побачила в новинах! Коли той скажений коп повбивав усіх тих жінок у Касл Року, тут, у Мейні… чи ті діти, вбиті в Атланті…[494]

— Так, авжеж, — сказав Майк. — Я про це багато думав. Це найближче корелюється з тим, що відбувається тут, і Бев має рацію: це дійсно новини, що мусили б поширюватися від узбережжя до узбережжя. У певному сенсі, порівняння з Атлантою — це той момент, який у всьому цьому лякає мене найбільше. Вбито дев’ятеро дітей… тут мусили б юрмитися кореспонденти новинних телеканалів, і аферисти-екстрасенси, і репортери «Атлантик Манслі», і «Роллінг Стона»[495]… весь мас-медійний цирк, словом.

— Але цього не сталося, — уточнив Білл.

— Ні, — відгукнувся Майк, — не сталося. Утім, була про це одна стаття в недільному випуску Портлендської «Санді Телегрем», і ще одна в Бостонській «Глоб» після останніх двох убивств. Також минулого лютого в одній Бостонській телепрограмі, яка називається «Добридень!», вийшов сюжет про нерозкриті вбивства, і там один з експертів згадав про деррійські вбивства, але тільки побіжно… і звісно, навіть натяку не було від нього, що він знає про подібні вбивства в 1957–1958 й раніше, у 1929–1930 роках. На це є, звісно, очевидні причини. Атланта, Нью-Йорк, Чикаго, Детройт… то все великі медійні міста, а у великих медійних містах, коли щось трапляється, це викликає вибуховий розголос. У Деррі ж нема жодної радіо- чи телестанції, якщо не рахувати маленької ФМ-станції факультету англійської мови та літератури Деррійської середньої школи. Бенгор залишається крайнім пунктом на цьому ринку, якщо йдеться про інтерес із боку преси.

— Але є виняток, «Деррі Ньюз», — закинув Едді, і всі розсміялись.

— Проте всі ми розуміємо, що це не клеїться з тим, як влаштований світ сьогодні. Комунікаційна мережа присутня тут, і в якийсь момент ця історія мусила б виплеснутися на всю країну. Але цього не сталося. І я гадаю, причина тут проста: Воно цього не бажає.

— Воно, — мугикнув Білл, майже тільки собі самому чутно.

— Воно, — погодився Майк. — Якщо ми мусимо це якось називати, то хай це так і залишається, як ми колись були звикли — Воно. Бачте, я почав думати, що Воно живе тут уже так давно… чим би насправді це не було… що Воно стало частиною Деррі, чимсь притаманним нашому місту так само, як Вежа, Канал, Бессі-парк чи бібліотека. Але це Воно не є чинником зовнішнього рельєфу, розумієте. Можливо, колись так дійсно було, але тепер Воно… всередині. Якось воно пробралось досередини. Це єдиний відомий мені шлях до розуміння всіх тих жахливих подій, які тут відбувалися — номінально пояснюваних і в той же час абсолютно не до витлумачення. У 1930 році тут була сталася пожежа в одному негритянському клубі, що називався «Чорна мітка». За рік до того просто посеред дня на Канал-стрит було розстріляно зграю якихось породжених Великою Депресією недоумкуватих злочинців.

— Банда Бредлі, — сказав Білл. — Їх запопали ефбеерівці, правильно?

— Це так пишуть історики, але це не достеменна правда. Наскільки мені вдалося з’ясувати (а я б дорого дав, аби мене переконали в протилежному, бо я люблю це місто), банду Бредлі, усіх сімох, насправді перестріляли добропорядні громадяни Деррі. Я вам про це коли-небудь розповім.

Був тут той вибух на ливарні Кіченера під час великоднього полювання на яйця в 1906 році. У тому ж році була серія випадків, коли заподіювалося каліцтво тваринам, розслідування зрештою вивело на Ендрю Руліна, двоюрідного діда того чоловіка, який зараз керує фермерським господарством Руліна. Його напевне забили на смерть троє помічників шерифа, яких послали його привести. Жодного з тих помічників ніколи не було притягнуто до суду.

Видобувши з внутрішньої кишені маленький записник, Майк Хенлон почав його гортати й продовжив далі, не піднімаючи очей:

— У 1877 році в межах офіційної території міста трапилося чотири лінчування. Одним із тих, хто повис на мотузці, був громадський проповідник методистської церкви, який, певно, потопив у ванні всіх своїх чотирьох дітей, наче кошенят, а потім вистрелив у голову своїй дружині. Він вставив револьвер їй у руку, щоб це виглядало самогубством, але нікого це не ввело в оману. За рік до цього в хижці нижче за течією Кендаскіґ було знайдено мертвими чотирьох лісорубів. Буквально роздертих на шматки. Зникнення дітей або цілих родин занотовані у витягах зі старих щоденників, але цього нема в жодному з офіційних документів. Тут такого є ще й ще, але ви, либонь, второпали суть.