Розділ «Частина третя Дорослі»

— Я второпав суть, гаразд, — промовив Білл. — Щось тут відбувається, але широко не оприлюднюється.

Майк закрив свого записника, повернув його до внутрішньої кишені й подивився на них ясним поглядом.

— Якби я був не бібліотекарем, а страховим агентом, можливо, я б намалював вам діаграму. Вона б показала надзвичайно високий рівень різних, про які ми лишень тільки знаємо, кримінальних злочинів, не виключаючи зґвалтувань, інцесту, вламування до чужих помешкань і грабунку, крадіжок автомобілів, жорстокого поводження з дітьми, шлюбного насильства, хуліганських нападів.

— Є одне середніх розмірів місто в Техасі, де рівень кримінальної злочинності набагато нижчий, якого можна було б очікувати в місті такого розміру й з расово мішаним населенням. Надзвичайну лагідність людей, які там живуть, покладають на рахунок чогось у тамтешній воді… якийсь натуральний транквілізатор певного роду. Повна протилежність виявляє себе тут. Деррі жорстоке місто для життя у будь-який звичайний рік. Але кожні двадцять сім років — хоча цикл ніколи не був абсолютно точним — рівень насильства тут підстрибував на дику височінь… і це ніколи не потрапляло в загальнонаціональні новини.

— Ти хочеш сказати, що тут розвивається якась ракова хвороба? — зауважила Беверлі.

— Зовсім ні. Нелікований рак доконечно вбиває. Деррі не вмерло; навпаки, місто квітне… звісно, що в такий собі власний, неефектний, несенсаційний спосіб. Це просто досить заможне невеличке місто у відносно малонаселеному штаті, де, занадто часто трапляються погані речі… а кожні чверть століття, чи близько того, трапляються трагічно жахливі речі.

— Така послідовність зберігається неухильно? — спитав Бен.

Майк кивнув:

— Упродовж усієї історії: 1715–1716 роки, від 1740 приблизно до 1743 — це мусив бути поганющий період, — потім 1769–1770 і так далі й далі. Аж до теперішнього часу. У мене таке відчуття, що дедалі все послідовно погіршувалося, можливо, тому що наприкінці кожного циклу в Деррі жило більше людей, можливо, з якихось інших причин. А в 1958 році, схоже, цикл добіг свого передчасного кінця. Завдяки нам.

Білл Денбро нахилився вперед, раптом з яскраво палаючими очима.

— Ти цього певен? Ти впевнений?

— Так, — підтвердив Майк. — Усі інші цикли сягали піку десь у вересні, закінчуючись чимось масштабним. Як правило, життя поверталося у більш-менш звичайне русло десь під Різдво… найпізніше — до Великодня. Іншими словами, кожні двадцять сім років приходив поганий «рік» тривалістю місяців чотирнадцять-двадцять. Але той поганий рік, що почався, коли в жовтні 1957 було вбито твого брата Джорджа, нагло обірвався у серпні 1958-го.

— Чому? — запитав Едді схвильовано. Дихання в нього стало стиснутим; Білл згадав той тонкий свист, з яким Едді втягував повітря, і зрозумів, що він невдовзі вхопиться погудіти на своїй старій подружці легеневій смоктульці. — Що ми тоді зробили?

Запитання так і повисло. Здавалося, Майк його розважує… та зрештою він похитав головою:

— Ви самі згадаєте, — промовив він. — 3 часом згадаєте.

— А якщо ні? — запитав Бен.

— Тоді допоможи нам усім, Господи.

— Дев’ятеро дітей загинули цього року, — промовив Річі. — Господи Ісусе.

— Ліса Альбрехт і Стівен Джонсон у кінці 1984-го, — сказав Майк. — У лютому зник хлопець на ім’я Денніс Торріо. Старшокласник. Його тіло знайшли в середині березня, в Пустовищі. Понівечене. Поряд лежало оце.

З тієї ж кишені, до якої він був сховав записника, Майк дістав фотографію. Вона пішла по руках кругом столу. Беверлі й Едді подивилися на неї, не розуміючи, натомість яро відреагував Річі Тозіер. Він впустив її, немов карточка була розжарена.