Розділ «Частина третя Дорослі»

Білл на мить завагався перед дверима, раптом зляканий. І це не те неспізнанне злякало його, не надприродне; то було просто усвідомлення, що він зараз на п’ятнадцять дюймів вищий, ніж був у 1958 році, і майже цілком позбавлений свого колишнього волосся. Він раптом збентежився, відчуваючи ледь не жах від думки, що зараз побачить їх знову, їхні дитячі обличчя майже цілком зношеними, майже похованими під змінами, як поховано той старий шпиталь. Банки, зведені в їхніх головах, там, де колись стояли чарівні кінопалаци.

«Ми виросли, — думав він. — Ми не думали, що це станеться, тоді — ні, з нами — ні. Але це сталося, і якщо я туди увійду, це буде насправді: ми всі тепер дорослі».

Він подивився на Майка, раптом зніяковілий і боязкий:

— Як вони виглядають? — почув він власний тремтячий голос і перепитав: — Майку… як вони тепер виглядають?

— Заходь і дізнаєшся, — досить ласкаво відповів Майк і завів Білла у невеликий приватний кабінет.

2

БІЛЛ ДЕНБРО ОТРИМУЄ ВРАЖЕННЯ

Можливо, просто сутінь кімнати спричинилася до тієї ілюзії, яка тривала лиш найкоротшу мить, але пізніше Білл загадувався, чи не було це певного роду адресованим саме йому посланням, що доля подеколи може бути й лагідною.

Тієї короткої миті йому здалося, що ніхто з них не подорослішав, що його друзі якимсь чином утнули трюк Пітера Пена й досі залишились дітьми.

Ухоплений у той момент, коли він відхилився на кріслі, упершись його спинкою в стіну, Річі Тозіер щось розповідав Беверлі Марш, котра, ховаючи хихотіння, прикривала собі рота човником долоні; абсолютно знайомою була бешкетна посмішка на обличчі Річі. Там же, по ліву руку від Беверлі, сидів Едді Каспбрак, а перед ним на столі, поряд із склянкою для води, лежав пластиковий флакон з вигнутою, пістолетного типу рукояттю. Обриси він мав ледь не ультрамодерні, але призначення вочевидь те саме: звісно, це був інгалятор. За одним кінцем столу, дивлячись на це тріо з виразом, в якому змішалася тривога, зачудування й уважність, сидів Бен Генском.

Білл виявив, що його рука поривається до голови, з печального роду здивуванням усвідомивши, що в цю секунду він ледве не погладив себе по тімені, щоб перевірити, чи не повернулося туди якимсь магічним чином волосся — те його руде, гарне волосся, яке він почав втрачати, коли ще був другокурсником у коледжі.

За цим пузир омани лопнув. На обличчі в Річі не було окулярів, побачивши це, Білл подумав: «Він тепер, мабуть, носить контактні лінзи — радше за все. Він так ненавидів ті окуляри». Майці й вельветовим штанам, які він зазвичай носив, прийшов на зміну костюм, якого неможливо було придбати в жодній крамниці готового одягу — Білл на око побіжно оцінив його вартість у дев’ять сотень доларів лише кравецької роботи.

Беверлі Марш (якщо її прізвище досі Марш) стала неймовірно вродливою жінкою. Замість буденного кінського хвостика її волосся, що мало колір майже цілком ідентичний з його колишнім волоссям, тепер розсипалося по плечах її простенької блузки «Шип’н’Шор» каскадом пом’якшених відтінків. У цьому приглушеному освітленні воно стиха само світилося потоками живого приску. При денному світлі, навіть такому, як надворі сьогодні, уявив собі Білл, воно мусить полум’яно палати. Він уловив себе на тому, що думає, яким буде відчуття, якщо зануритися руками в це волосся. «Найстаріша в світі історія, — подумав він з кислою іронією. — Я кохаю свою дружину, але ж себе не обдуриш».

Едді — як це не химерно, але правда — подорослішав до того, що став доволі схожим на Ентоні Перкінса[476]. Обличчя мав дочасно пооране борознами (хоча в рухах здавався дещо молодшим за Річі й Бена) і виглядав усе ж таки старшим завдяки своїм окулярам без оправи — окулярам, які можна було уявити на якомусь англійському адвокаті, що надягає їх, ідучи до Королівського суду або гортаючи обґрунтування справи. Волосся мав коротке, підстрижене в тому давно немодному стилі, що був знаний наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих як «Ліга плюща»[477]. Одягнений він був у кричуще картатий піджак, який скидався на щось схоплене з вішака на «пожежному розпродажі» в крамниці чоловічого одягу, яка ось-ось вилетить із бізнесу… проте годинник на зап’ястку мав «Пате Філіп»[478] і перстень на мізинці лівої руки з рубіном. Камінь той був занадто вульгарним й нахабно виставним, щоб бути чимсь іншим, ніж справжнім.

Бен був єдиним, хто насправді змінився, і подивившись на нього знову, Білл відчув, як його легко накрило тим відчуттям ірреальності. Обличчя залишилось тим самим, і волосся, хоча тепер посивіле й довше, було розчесане на той самий, незвичайний, правий проділ. Але Бен став худим. Він досить вільготно сидів у своєму кріслі, простий, без жодних прикрас, шкіряний жилет на ньому був розстебнутий, показуючи під собою робочу сорочку з синього батисту-шамбре. На Бені були ковбойські чоботи, прямі джинси «Лівайс» і широкий ремінь з пряжкою з карбованого срібла. Цей одяг легко окреслював його струнку, з вузькими стегнами фігуру. На одному зап’ястку він носив браслет з важкими ланками — не золотими, а мідними. «Він став худим, — подумав Білл. — Він став тінню самого себе колишнього, так би мовити… Друзяка Бен схуднув. Дивам нема зупину».

Між шістьма ними запала мить мовчанки, яку годі описати. Це була одна з найбільш дивних митей, крізь які в житті проходив Білл Денбро. Стена тут не було, але тим не менше хтось сьомий прибув. Тут, у цьому ресторанному кабінеті для приватних вечірок, Білл відчув його присутність так повно, немов в очі побачив — але не в образі старого чоловіка в білій халамиді та з косою на плечі[479]. Тут була біла пляма на мапі, що пролягла між 1958 і 1985 роками, територія, яку дослідник міг би назвати Великим Незнаним. Білл загадувався, що ж саме там могло відбуватись. Беверлі Марш у короткій спідничці, яка відкриває більшу частину її довгих, грайливих ніг, Беверлі Марш у білих чобітках «ґоу-ґоу», з переділеним посередині й розгладженим праскою волоссям? Річі Тозіер з плакатом, на якому з одного боку напис «СТОП ВІЙНІ», а з іншого — «ГЕТЬ З КАМПУСУ ВІЙСЬКОВУ КАФЕДРУ»? Бен Генском у жовтій касці, на якій спереду липучка-прапорець, він їздить бульдозером під парусиновим дашком, сам без сорочки, і дедалі менше й менше стирчить черево над поясом його штанів. А чи ця, сьома сутність, чорна? Ні, нічого спільного з X. Репом Бравном чи Грандмастером Флешем[480], тільки не в цього парубка, цей парубок носив прості білі сорочки та скромні-аж-ніякі слакси «Джей Сі Пенні»[481] і, просиджуючи їх у кабінці бібліотеки Мейнського університету, писав роботи про джерела коментарів та ймовірні зручності ISBN у каталогуванні книжок, тим часом як за стінами проходили протестні марші, і Філ Окс співав: «Річарде Ніксоне, знайди собі для життя якусь іншу країну»[482], і солдати гинули з вирваними нутрощами за якісь селища, назв яких самі не спроможні були вимовити; ось він сидить, старанно схилившись над своїми паперами (Білл побачив його), які лежать у скісному струмені хрусткого, білого зимового світла, з обличчям серйозним і зібраним, розуміючи — бути бібліотекарем означає максимально, як лишень тільки це для людини можливо, наблизитися до того, щоб посісти найкраще місце в локомотиві вічності. Хіба він цей сьомий? Чи це отой юнак, що стоїть перед дзеркалом, роздивляється, як у нього зростає лоб, дивиться на повний гребінець вилізлого рудого волосся, дивиться на купу університетських зошитів на столі, які відбиваються в тому дзеркалі, зошитів, що в них міститься перша, безладна версія роману під назвою «Джоанна», який уже за рік буде опубліковано?

Дехто з вищезгаданих, усі вищезгадані, ніхто з вищезгаданих.

Та це не має значення насправді. Сьомий присутній тут, і саме цієї миті всі вони його відчули… і, можливо, зрозуміли остаточно жахливу потужність тієї сутності, яка знов привела їх сюди. «Воно живе, — подумав Білл, холонучи під одягом. — Око саламандри, хвіст дракона, Рука Повішеника… що Воно не є, Воно знову тут, у Деррі. Воно».

І раптом він відчув, що саме те Воно і є сьомим; що Воно і час якимсь чином взаємопереплетені, що Воно носило обличчя кожного з них разом із тисячами інших, під якими жахало й убивало… і ця думка, що Воно може бути ними самими, якось так виявилася найлячнішою з усіх. «Що з нас було залишено тут, — подумав він зненацька зі зростаючим жахом. — Що й скільки нашого так ніколи й не вийшло з дренажних труб і каналізаційних колекторів, де Воно жило… і де Воно годувалося? І чи не тому ми про все забули? Тому що частка кожного з нас ніколи не мала жодного майбутнього, ніколи не дорослішала, ніколи не полишала Деррі? Чи це не тому?»

Він не побачив відповідей на їхніх обличчях… тільки як відбилося його власне запитання, повернувшись знову до нього.