Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Мабуть, вони вже зайшли в зал, я не бачу, щоб вони купували цукерки.

— Йо. Я теж так думаю.

— Я б на їхньому місці не заморочувався тим, щоб купувати квитки на якісь там фільми жахів, — сказав Річі. — Я б сидів удома й дивився в дзеркало. Заощадив би на хліб.

Бев на це весело розсміялася, але Бен лише криво посміхнувся. Того дня на минулому тижні Генрі Баверз розпочав з того, що хотів, либонь, йому тільки завдати болю, але закінчив уже з наміром його вбити. Бен не мав щодо цього сумнівів.

— Ось що я скажу, — озвався Річі. — Ми підемо на балкон. Вони всі сидітимуть унизу, в другому чи третьому ряду, задерши ноги.

— Ти цілком упевнений? — спитав Бен. Сам він зовсім не був упевненим у тому, що Річі розуміє, яка це погана новина, присутність тих парубків… Звісно, найгіршою з усіх проблемою був Генрі.

Річі, котрий три місяці тому ледве уникнув того, що могло вилитися в дійсно серйозне побиття з боку Генрі та його пришелепкуватих дружків (йому тоді вдалося відірватися від них у відділі іграшок в універмазі «Фрізіс», отак-от), розумів, що таке Генрі та його весела команда, краще, ніж це здавалося Бену.

— Якби я не був цілком упевненим, я б туди не йшов, — сказав він. — Я бажаю подивитися ці фільми, Скирте, але я не бажаю заради них, скажімо так, помирати.

— Крім того, якщо вони почнуть чіплятися до нас, ми просто скажемо Фоксі, щоб він їх вигнав, — сказала Бев.

Фоксі, так називали містера Фоксворта, худого, із землистою шкірою, похмурого на вигляд чоловіка, який керував «Аладдіном». Зараз він продавав цукерки й попкорн, повторюючи, як заклинання: «Чекайте своєї черги, чекайте своєї черги, чекайте своєї черги». У своєму ветхому смокінгу й пожовклій від виварювання в крохмалі сорочці він скидався на якогось трунаря, що втрапив у скрутні часи.

Бен із сумнівом перевів погляд з Бев на Фоксі, а потім на Річі.

— Ти не можеш дозволити їм правити своїм життя, чоловіче, — сказав Річі, — невже ти цього не знаєш?

— Гадаю, знаю, — зітхнув Бен.

Нічого такого насправді він не знав… але присутність тут Беверлі надало цим терезам божевільного перекосу. Якби не прийшла вона, він спробував би переконати Річі піти в кіно якогось іншого дня. А якби Річ уперся, Бен міг би відкланятися. Але Бев була присутньою тут. Йому не хотілося виглядати перед нею  полохливим курчам. І сама думка про те, що він буде поряд з нею, на балконі, у темряві (навіть якщо Річі сяде між ними, що він, імовірно, й зробить), була потужно привабливою.

— Ми почекаємо, коли почнеться сеанс, а вже тоді зайдемо, — сказав Річі. Він вищирився і вщипнув Бена за руку. — Насрати, Скирте, чи ти хочеш жити вічно?

Бенові брови зсунулися докупи, а тоді він пирхнув сміхом. Річі теж засміявся. Дивлячись на них, засміялася й Беверлі.

Річі знову підійшов до каси. Печінкогуба Коул кисло подивилася на нього.

— Добвого дня, мива леді, — почав Річ своїм найкращим Голосом Барона Сракодіра. — Я певебуваю в квайній потвебі пвидбати тви твипенні-квитки на вуаші чуові амевиканські кінокавтини.

— Викинь із рота лайно та скажи мені, чого ти хочеш, хлопчику! — прогавкала Печінкогуба леді крізь прорізану в склі круглу діру, і щось у тому, як смикались то вгору, то вниз її мальовані брови, привело Річі в таке сильне замішання, що він просто просунув у щілину пом’ятий долар і пробурмотів:

— Три, будь ласка.