Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Беверлі, дуже боляче було тоді, коли той… за волосся?

Вона ласкаво йому посміхнулась, і цієї ж миті їй прийшла впевненість у тому, про що вона раніше лише здогадувалася: це Бен Генском надіслав їй картку з тим гарним, маленьким хайку.

— Та ні, не дуже, — відповіла вона.

— Гайда в Пустовище, — запропонував Річі.

А отже, туди вони й пішли… чи то пак сховалися туди. Пізніше Річі думатиме, саме так вони й визначилися, де проведуть решту літа. Пустовище стало їхнім місцем. Беверлі, як і Бен до дня його сутички з великими хлопцями, ніколи раніше не спускалась туди. Вона йшла між Річі й Беном, поки вони низкою йшли вниз стежкою. Гарно колихалася її спідничка і, дивлячись на дівчину, Бен переживав хвилі почуттів, потужних не менш за черевні кольки. На щиколотці в неї тоді був браслет. Він зблискував на пополудневому сонці.

Вони перейшли через те відгалуження Кендаскіґ, яке були перегородили греблею хлопчики (потік розділявся приблизно ярдів за сімдесят вище за течією, і знову ставав єдиним приблизно ярдів за двісті далі), ступаючи по каменях на тому місці, де стояла гребля, знайшли іншу стежку й нарешті вийшли на берег східного рукава річки, набагато ширшого за всі інші. Потік виблискував у пополудневому світлі. Ліворуч Бен побачив пару отих бетонних циліндрів з кришками люків нагорі. Під ними над водою стирчали великі бетонні труби. З кінців цих зливних труб просто в Кендаскіґ дзюрчали тоненькі ручаї каламутної води. «Хтось у місті сере, а тут воно виходить», — подумав Бен, згадавши пояснення містера Нелла про каналізаційну систему Деррі. Він відчув щось на кшталт тупого від безпорадності гніву. Колись тут, у цій річці, мабуть, жила риба. Тепер шанси на те, щоби вловити тут форель, вельми спірні. Кращі шанси на те, що виловиш жмуття використаного туалетного паперу.

— Тут так красиво, — зітхнула Бев.

— Йо, непогано, — погодився Річі. — Мошви нема, і вітерець достатній, щоб тримати віддалік москітів. — Він подивився на неї з надією. — А сигарети є?

— Нема, — відповіла вона. — Була пара, але я їх викурила вчора.

— Дуже погано, — сказав Річі.

Вибухово пролунав гудок, і вони всі разом задивилися, як по насипу на дальнім боці Пустовища прогуркотів до залізничної станції довгий товарний потяг. «Бігме, якби це був пасажирський потяг, вони б звідти спостерігали чудові краєвиди, — подумав Річі. — Спершу будиночки бідноти у Старому Відрозі, потім бамбукові болота по інший бік Кендаскіґ і нарешті, перш ніж полишити Пустовище, колишній гравійний кар'єр, у якому тепер тліє міське звалище».

На якусь мить він знову вловив себе на думці про історію Едді — той прокажений під покинутим будинком на Нейболт-стрит. Він викинув це з голови й обернувся до Бена.

— То яка тобі частина була найкращою, Скирте?

— Га? — винувато повернувся до нього Бен. Бев задивилася за Кендаскіґ, занурена у власні думки, а він дивився на її профіль… і на синець у неї на вилиці.

— У тих фільмах, Дамбо[388]. Яка для тебе частина була найкращою?

— Мені сподобалося, коли доктор Франкенштейн почав кидати трупи крокодилам під своїм домом, — сказав Бен. — Оце для мене найкраща частина.

— Гидота, — сказала Бев і здригнулася. — Ненавиджу такі речі. Крокодилів, піраній, акул.

— Йо? А що воно за таке, піраньї? — моментально зацікавився Річі.

— Маленькі такі, крихітні рибки, — сказала Бев. — І в них ще маленькі такі, крихітні зуби, але страшенно гострі. І якщо зайдеш у річку, де вони водяться, вони тебе вмент обгризуть до кісток.

— Bay!