Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Річі, — тільки й промовила тоненько Бев.

Річі припинив.

— Мені він теж подобається, — сказав він. — Ми всі разом будували греблю там, у Пустовищі, пару днів тому і…

— Ви ходите туди? Ви з Беном ходите гратися туди?

— Звичайно. Наша зграя, кілька хлопців, ходить туди. Там кльово взагалі-то. — Річі знову поглянув на годинник. — Я мушу вже зникнути. Бен чекатиме.

— Гаразд.

Він завагався, подумав і сказав:

— Якщо в тебе нема ніяких справ, ходімо зі мною.

— Я тобі вже казала. У мене зовсім нема грошей.

— Я куплю тобі квиток. Маю пару баксів.

Вона жбурнула недоїдене морозиво у найближчу урну. Її ясні очі, того гарного блакитно-сірого відтінку очі, обернулись до нього. У них світилося зухвалим сміхом. Вона зробила вигляд, ніби поправляє собі волосся, і спитала:

— Ох, милий, це мене зараз запрошують на побачення?

На якусь мить Річі нехарактерно для себе знітився. Він буквально відчув, як йому заливає червоним щоки. Він зробив цю пропозицію абсолютно природним чином, точно так, як перед тим зробив її Бену… Але хіба він не сказав тоді Бену щось про розписку? Так. Проте він нічого не сказав про розписку Беверлі.

Раптом Річі відчув себе дещо чудно. Він опустив очі, ховаючи їх від її веселого погляду, і тепер помітив, що спідничка в Бев, коли вона смикнулась уперед, щоб вкинути до урни морозиво, підтяглася вгору, і він тепер бачить її коліна. Він підвів очі, але даремно: тепер він дивився на початкові округлості її грудей.

Річі, як він це зазвичай робив у такі моменти розгубленості, знайшов схованку в абсурді.

— Так! На побачення! — крикнув він, падаючи перед Бев на коліна з простягнутими до неї складеними долонями. — Прошу, ходімо! Прошу, ходімо! Я готовий рішити себе, якщо ти скажеш ні, знаєш ти це? Агов-агов?

— Ох, Річі, ти такий дурисвіт, — знову захихотіла вона… але хіба не порожевіли трішечки її щоки? Якщо так, це зробило її ще гарнішою, ніж завжди. — Встань, поки тебе не заарештували.

Він підвівся і знову гепнувся поруч неї, відчуваючи, що запаморочення в нього нібито минається. Трохи дуркування завжди допомагає, коли трапляється якесь запаморочення, вважав він.

— То ти підеш?

— Звичайно, — сказала вона. — Щиро тобі дякую. Лишень подумати! Моє перше побачення. Тільки б дочекатися, коли запишу це ввечері в своєму щоденнику, — вона склала руки між пуп’янків своїх грудей, швидко заморгала віями, а вже тоді розсміялася.