Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Мені хотілося б, аби ти перестала це так називати, — сказав Річі.

Вона зітхнула:

— Так мало романтичності в твоїй душі.

— Збіса точно, її там нема.

Але він відчував певне задоволення самим собою. Цей світ раптом здався йому дуже ясним і дуже дружнім. Він виявив, що раз у раз скидає очима вбік, на неї. Вона дивилася на магазинні вітрини — на сукні та пеньюари в «Корнелл-Гоплі», на рушники й посуд у вітрині «Сток-товарів», тим часом як сам він крадькома поглядав на її волосся, на обрис її обличчя. Він придивлявся, як її голі руки виходять з круглих отворів блузки. Він побачив краєчок бретельки її комбінації. Йому було радісно від усіх цих речей. Він не міг сказати чому, але те, що трапилося у спальні Джорджа Денбро, ніколи не здавалося йому більш віддаленим, як саме тоді. Час було вже йти, час зустрітися з Беном, але він волів посидіти тут бодай трішки довше, поки її очі блукали по вітринах, бо це так добре — дивитись на неї, бути з нею.

9

Діти подавали свої четвертачки за квиток у віконце каси й проходили до фойє «Аладдіна». Подивившись крізь ряд скляних дверей, Річі побачив натовп біля ятки з солодощами. Попкорн-машина працювала вкрай напружено, висипаючи з себе кучугури свого продукту, смикаючись на завісах, поторохкувала її масна ляда. Він ніде не побачив Бена. Він спитав у Беверлі, чи вона його ніде не помітила. Вона похитала головою.

— Може, він уже зайшов?

— Він казав, що зовсім не має грошей. А ота дочка Франкенштейна, отам, його ніколи не пропустила б без квитка, — Річі кивнув пальцем на місіс Коул, котра працювала контролеркою в «Аладдіні» ще з тих часів, коли фільмам було ще довго до того, як стати звуковими. Її фарбоване на яскраво-руде волосся було таким ріденьким, що крізь нього прозирав скальп. У неї були велетенські, відвислі губи, які вона фарбувала помадою сливового кольору. Дикі плями рум’ян покривали її щоки. Брови в неї були нарисовані чорним олівцем. Місіс Коул була ідеальною демократкою. Усіх дітей вона ненавиділа рівною мірою.

— Чорт, я не хочу без нього заходити, але ж уже ось-ось почнеться сеанс, — промовив Річі. — Де це він збіса вештається?

— Ти можеш купити йому квиток і залишити для нього в касі, — достатньо резонно зауважила Беверлі. — А потім, коли він прийде…

Але якраз тоді Бен вигулькнув з-за рогу Централ- і Маклін-стрит. Він сопів, черево колихалося в нього під светром. Він побачив Річі й підняв руку, щоб помахати. Потім він побачив Беверлі й рука застигла в півзамаху. Очі в нього на мить розчахнулися. Він закінчив свій помах, а потім повільно пішов туди, де вони стояли під козирком «Аладдіна».

— Привіт, Річі, — поздоровкався він, а потім кинув короткий погляд на Бев. То було так, ніби він боявся, що задовгий погляд призведе до світлового опіку. — Привіт, Бев.

— Вітаю, Бене, — відгукнулась вона, і дивна тиша запала між ними двома — не те щоб зовсім незручна. «Ця тиша, — подумалося Річі, — майже наелектризована». І він відчув неясний укол ревнощів, тому що щось між ними промайнуло, і що б воно не було, він був до того непричетним.

— Здоров, Скирте! Думав уже, ти забоявся. Ці фільми можуть відлякати фунтів десять з твого пухкого тіла. Ой, слухай-но, я тобі кажу, тобі на них волосся посивіє. Коли виходитимеш з кінотеатру, тобі потрібно буде, щоб хтось вів тебе по проходу, так сильно ти труситимешся.

Річі вже було вирушив у бік каси, коли Бен торкнувся його руки. Бен почав говорити, поглянув на Бев, котра усміхалась до нього, і змушений був розпочати знову:

— Я чекав тут, але відійшов по вулиці за ріг, коли сюди прийшли ті хлопці.

— Які хлопці? — перепитав Річі, хоча подумав, що й так це знає.

— Генрі Баверз. Віктор Кріс. Ригайло Хаґґінс. І ще кілька інших.

Річі присвиснув: