Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

І, мусив визнати Річі, вона збіса дуже красивий хлопець.

Підходячи до лави, на якій вона сиділа та їла морозиво, Річі підперезав поясом невидимий плащ, насунув собі на очі невидимого м’якого капелюха й уявив себе Гамфрі Богартом[378]. Додавши правильний Голос, він і став Гамфрі Богартом — принаймні для самого себе. Інші почули б його, як того самого Річі Тозіера, хіба що з легким нежитем.

— Привіт, мивочко, — промовив він, підпливаючи до лави, де вона сиділа, споглядаючи дорогу з машинами. — Нема шеншу ч’кати тут автобуса. Націшьти відрізали нам шлях до відступу. Останній літак відлітає опівнішь. Ти сядеш на нього. Ти потрібна своєму чоловіку, мивочко. Мені теж… але я якось перебудуть.

— Привіт, Річі, — промовила Бев, а коли обернулась до нього, він побачив на її правій щоці пурпурно-чорний синець, наче тінь воронячого крила. Його знову приголомшило те, яка вона гарна… і тільки зараз йому раптом дійшло, що вона мусить стати справжньою красунею. До цього моменту йому зовсім ніколи не спадало на думку, що красуні можуть існувати не тільки в кіно та що він сам може знатися з такою. Імовірно, саме той синець дозволив йому розгледіти можливість її вроди — суттєвий контраст, окремий недолік, який спершу привернув увагу до себе, а потім якимсь чином визначив решту: ці сіро-блакитні очі, природно червоні губи, бездоганна, вершкового кольору дитяча шкіра. І крихітні бризки веснянок на носі.

— Побачив щось зелене? — спитала вона, зухвало смикнувши головою.

— Тебе, мивочко, — сказав Річі. — Ти става зеленою, як лімбувзький сир. Але коли ми вибевемося з цієї Кашабланки[379], тебе лікуватимуть найкващі лікарі, яких лишень можна купити за гроші. Ми зробимо тебе білою знову. Пвисягаюся на сьому ім’ям моєї матері.

— Ну, ти й йолоп, Річі. Це зовсім не схоже на Гамфрі Богарта.

Але, кажучи це, вона трішки всміхнулася.

Річі сів поряд з нею:

— Підеш у кіно?

— У мене зовсім нема грошей, — сказала вона. — Можна мені подивитися твоє «йо-йо»?

Він подав їй іграшку:

— Тре’ здати його назад, — сказав він. — Воно мусило б «засинати», але ж ні. Мене намахали.

Вона просунула палець крізь петельку на мотузці, і Річі підштовхнув свої окуляри вгору на переніссі, аби бачити, чи не збирається Бев показати щось краще. Вона повернула руку долонею до неба, дунканівське «йо-йо»[380] зручно спочивало в утвореній її жменькою долоні плоті. Вказівним пальцем вона скотила «йо-йо» з долоні. Скотившись до кінця своєї мотузки, воно «заснуло». Бев смикнула пальцями в жесті «ходи-но сюди», «йо-йо» слухняно «прокинулося» і видерлося по своїй мотузці знову їй на долоню.

— Здуріти можна, треба ж таке, — промовив Річі.

— Це дитинячий трюк, — сказала Бев. — Глянь на оце.

Вона знову цюкнула «йо-йо», дозволила йому на хвильку «заснути», потім серією хитрих посмиків «поводила собачку»[381] і повернула по мотузці його знов собі на долоню.

— Ох, припини це, — сказав Річі. — Ненавиджу, коли викозирюються.

— Або як щодо цього? — спитала Бев, ніжно усміхаючись.

Вона примусила «йо-йо» стрибати вперед-назад, від чого ця дерев’яна, червона дунканівська іграшка зробилася схожою на той «Бо-Ло скок»[382], якого колись мав Річі. Закінчила вона двома «навколосвітніми подорожами»[383] (ледь не вдаривши якусь стареньку леді, котра чимчикувала повз них і зиркнула в їхній бік). «Йо-йо» врешті опинилося в жменьці Бев, з мотузкою, акуратно накрученою на шпиндель. Вона вручила іграшку Річі та знову сіла на лаву. Річі сів поруч неї, з відвислою в абсолютно щирому захваті щелепою. Бев подивилась на нього й захихотіла.