Потім я зайшов до кабінету дона Педро — тут, як на диво, усе залишалося таким, наче ніяких перестрілок і не було. Відчувши раптом страшенну втому, я сів у знайоме крісло, як робив це безліч разів у житті. Але невдовзі примусив себе підвестися, бо треба було неодмінно обійти решту будинку. Тож я пішов до спальні Педро та Лурдес Ґарсія та побачив, що двері цієї кімнати продірявлені двома великими кулями. Під ногами в мене захрускотіла штукатурка…
Педро лежав на своєму широкому ложі, ніби просто спав. Запах трояндової води був тут таким сильним, що мене мало не знудило (якби ж це було найгіршим з усього, що трапилося того жахливого дня!). Підійшовши ближче, я побачив, що обличчя чоловіка закривавлене (до нього ще й прилипло пір’я з подушки), а поряд валяється кілька зубів, вибитих кулею. Наволочкою та простирадлом розповзлися криваві плями…
Тут, очевидно, тривала довга перестрілка: задня стіна була вся в дірках від куль, а шафи розтрощені на друзки. Скрізь були розкидані коштовності. Раптом я ніби почув голос дона Педро, та наступної миті зрозумів, що це лише галюцинація, спричинена дзвоном у моїх вухах (або вкрай напруженими нервами). На підлозі біля ліжка лежала Ана — молодша донька Педро. Її святкова сукня була до пояса в крові, а шия вигнута так, ніби вона намагалася щось закричати. Поряд із нею валявся старий армійський кольт.
Лурдес Ґарсія скарлючилася в кутку ліжка, досі стискаючи в руці старовинний іспанський ягдташ.
Раптом до кімнати ввійшов єгер та, оглянувши все, наказав мені не торкатися трупів. Я відповів йому, щоб він негайно забирався до дідька, якщо не хоче втратити роботу.
Залишившись наодинці, я акуратно вклав Лурдес і Ану на ліжко поряд із Педро. Я, звичайно, знав, що їх усе одно невдовзі винесуть звідси. Але ж…
У сусідній спальні, зазирнувши до однієї із шаф, я знайшов жінку років тридцяти — тридцяти п’яти. Живу. І це була Марія (старша донька Педро, досі незаміжня). Обличчя жінки було настільки спотворене кров’ю та брудом, що я її не одразу впізнав. Очі — широко розплющені, і вона, вочевидь, не розуміла, де перебуває та що з нею відбувається, бо дивилася на мене, але наче не бачила. Марія не чинила опору, коли я перебирав її волосся, щоб подивитися, чи немає ран на голові. Дозволила мені зняти з неї сорочку, щоб перевірити груди та спину; сиділа, так само витріщившись у нікуди, коли я підіймав її спідницю, щоб переконатися, що ноги теж неушкоджені. Дяка Богові, ран ніде не було. Переконавшись у цьому, я знов одягнув на неї сорочку й поправив спідницю.
Я вивів жінку надвір і передав Айкові Рейнолдсу та його синам — найпоряднішим людям з-поміж усіх, які тут зібралися. І вони одразу поїхали геть. Я не знав, чи залишилися в Марії родичі: Ґарсія були справжніми гідальго і цю землю отримали в дарунок від самого іспанського короля. Педро ніколи не казав, чи є в нього рідня в Мексиці. Він узагалі не вважав себе мексиканцем.
Сонце підбилося вже височенько. Трохи оговтавшись після перестрілок, чоловіки підраховували жертви та обдивлялися свої рани. Чарлза та одного з рейнджерів було легко поранено дробом. (Мені раптом спало на думку, що, можливо, саме мій син застрелив Лурдес чи Ану, або ж Педро…)
Приятеля Ніла Ґілберта, який приїхав з Ель-Пасо, застрелили (куля влучила йому прямісінько в рота). Я на якусь мить відчув зловтіху: отримав-таки заслужено бодай один із цих любителів убивати всіх без винятку мексиканців! Та потім я второпав, що радіти нічого: з нього тепер зроблять героя-мученика. Що ж до білявого сержанта, то він відбувся пораненням у руку.
Усі дванадцятеро чоловіків, які разом із сержантом стріляли в будинку, були живі. Деяких із них поранили, а деякі залишилися неушкодженими. Але всі вони, однаково потомлені, сиділи чи лежали в затінку, бездумно вдивляючись у небо чи куди-інде. Аж тут нагодився Салліван. Він одразу ж заходився перевіряти, чи є в цих «героїв» якісь рани. Задираючи кожному з них сорочку, він пробував щось казати. Але, зрозумівши, що його погано чують, повторював це голосніше, переходячи на свій славнозвісний фальцет.
Усі, хто прикривав сержанта й тих дванадцятьох, просувалися ближче до будинку. Вілла Голліса поклали під деревом, і його брат Датч сів поряд із ним. Потім принесли ще чотирьох застрелених. Один із них видався мені схожим на нашого вакуеро, та я вже, знесилений, не міг підійти й перевірити.
За кілька годин припхався фотограф, і рейнджери стали позувати поряд із тілами вбитих чоловіків із дому Ґарсія. Обличчя мерців були здебільшого спотворені кулями, але такі подробиці зазвичай не помітні на світлинах. Тож ці обличчя матимуть такий вигляд, як і всі обличчя покійників.
Що ж до тіл жінок та дітей — їх віднесли подалі й поклали під деревами. Можливо, це була якась давня традиція. А може, це зробили просто для того, щоб вони не потрапили на світлини. Про відсутність у будинку Хосе та Чіко ніхто анічичирк. Усе виявилося так, як і сказав дон Педро: їх там не було.
Коли я побачив, що черга до фотографа зібралася чимала, мені стало зовсім кепсько. Кожен із тих, хто стріляв, хотів, щоб про цей день залишилася пам’ять. Хотів згадувати потім своє «геройство». Я знав, що на світлинах помічатимуть лише живих людей, а трупи на задньому плані будуть таким самим тлом, що й уламки будинку. Або ж трофеями — на кшталт застрелених пантер чи оленів, які призначені спеціально для того, щоб їх убивати.
Із містечка без упину прибували люди — тепер серед них були вже й жінки з дітьми. Наші вакуерос тим часом пішли геть, забравши зі собою тіло вбитого товариша. А члени «комітету пильності» разом зі своїми родинами вже вдерлися до будинку. Там-бо було чим поживитися: старовинні меблі, ікони, зброя, срібні сервізи та прикраси. І я зрозумів, що все багатство Ґарсія зараз розтягнуть по своїх численних кишенях охочі поживитися.
Я завжди знав, що коли помру — не залишу після себе нічогісінько такого, через що мене пам’ятали б. Але ж Ґарсія були не такі. Вони вірили, що живуть не просто для того, щоб померти.
Розділ 7
Ілай Мак-Каллоу
Перші два дні після загибелі Мартіна я провів у якомусь жахливому напівсні (мабуть, різко підскочила температура), тож індіанцям доводилося міцно прив’язувати мене до коня. Уранці третього дня, коли гарячка ще не полишила мене, ми досі просувалися вздовж річки Ллано. Аж раптом я побачив удалині якесь дуже яскраве сяйво й подумав спочатку, що це місто, яке висить просто в повітрі. Мабуть, я вже помер, і зараз потраплю туди, куди перейшла моя мати разом із Ліззі та Мартіном (я мав би радіти, та не відчував нічого, крім безмежного смутку).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 29. Приємного читання.
TextBook