У мене завжди була практично ідеальна пам’ять. Полковник і мій син Чарлз про це знали, та все одно торочили своє. Тож менш ніж за три години всі присутні тут були впевнені в тому, що злодії — це Ґарсія (хтось навіть стверджував, що чітко бачив їхні обличчя). Але ж я чудово пам’ятав: було вже так темно, що й силуетів розгледіти до ладу не можна. Та мене ніхто не слухав.
Я запропонував почекати, доки приїдуть іще рейнджери або солдати. Це я зробив для того, щоб дати Ґарсія час, адже вночі легше лінчувати людей, ніж удень, і тому я прагнув відтягти наш від’їзд до світання. Але Чарлз (він, власне, говорив тут більше, ніж будь-хто інший) сказав, що, по-перше, не можна зволікати, даючи шанс на втечу тим, хто стріляв у Ґленна. А по-друге — солдати не прийдуть, як не крути. Бо ж генерал Фанстон чітко дав усім зрозуміти, що його армія не втручатиметься в сутички між власниками ранчо та злодіями, які крадуть худобу, тільки якщо ця худоба — не брахмани з ранчо Кінґ.
Почувши це, я зовсім занепав духом, адже солдати були єдиними представниками техаської влади, які не винищували всіх без винятку мексиканців. А рейнджери — це кращі вояки штату, які, однак, чинили свавілля… Сержант наголосив на тому, що рейнджерів на весь Техас — тридцять дев’ять чоловік. І те, що в цьому домі їх зібралося аж троє (третій прибув із Каррізо), — це просто диво.
«Диво? Для кого?..» — подумав я.
У кімнаті панувала така атмосфера, начебто тут зібралися власники ранчо просто для того, щоб побалакати. Старі друзі неквапно обговорювали те, як краще вирощувати худобу, і те, за яких політиків треба голосувати та як випередити конкурентів із Півночі. Аж тут наче нізвідки з’явився полковник і проголосив палку промову, у якій підтримував Чарлза. Не думав я, що з них вийде такий злагоджений дует. Але зараз вони в унісон співали свою нечестиву пісню. Полковник наголосив, що відповідальність за те, що трапилося, саме на ньому: адже він іще півстоліття тому мав догідний шанс витурити Ґарсія із цієї землі, та не скористався ним. Тепер же він мусить довести справу до кінця, бо не можна двічі припускатися однієї й тієї самої помилки.
Я на це відповів, що наше родинне дерево й так уже втратило на цій землі кілька своїх гілок, а ми встряваємо в бійку, де будь-хто з нас, Мак-Каллоу, може загинути. Та мій батько вдав, що не чує мене.
— Тут загинули моя мати, брат і син, — вів своє я. — І другого мого сина зараз везуть до лікарні. Дочекатися світанку було б найкращим рішенням для всіх нас.
Усі погодилися з тим, що наша родина пережила жахливі трагедії, проте одразу ж наголосили на тому, що з Педро треба розібратися якнайскоріше. Мовляв, Ґарсія тепер — проблема не тільки родини Мак-Каллоу, а й усього нашого суспільства. Адже невідомо, хто ще може стати їхньою жертвою.
Я й далі заперечував, сказавши, що Педро, як і будь-який чоловік, який поважає себе, не видасть своїх зятів юрбі, що вдиратиметься до його будинку вночі. Якщо ж цього вимагатимуть представники Закону, причому вдень, — це буде зовсім інша справа.
— Представники Закону — це ми, — обізвався білявий рейнджер.
Решта погодилася. Хоча якщо до будь-кого з них серед ночі припхається юрба озброєних людей — чи здадуться вони просто так? Мабуть, ні… Але чомусь вони думали, що Ґарсія не такі. Я хотів сказати це вголос, та потім передумав.
— Усе-таки краще дочекатися світання, — сказав я натомість. — Я впевнений, що вдень Педро видасть своїх зятів без усілякого опору. І все минеться без кривавої бійні.
Усі як один зневажливо глянули на мене. А хтось процідив крізь зуби, що я, взагалі, можу не марнувати тут часу, а піти до кухні та зайнятися приготуванням вечері разом із куховарками. Тож вони вирішили ще трошки почекати підкріплення, що обов’язково мало прибути, адже звістка про події цього вечора вже рознеслася всіма сусідніми округами.
Невдовзі в їдальні накрили на стіл і подали смажену свинину та яловичину з бобами, а тоді розпалили вогнище в каміні та подали каву. Наївшись, чоловіки зібралися у вітальні, перемовляючись або гортаючи старі номери «Ветерана Конфедерації» (свої рушниці вони залишили в напівтемній кімнаті з картинами та скульптурами). Деякі з них мовчки колупали нігтем поверхню раритетних меблів, ледь утримуючись від спокуси використати для цього кишенькового ножа. Таке враження, що цей будинок був спеціально споруджений для того, щоб тут зберігалися раритетні речі зі спадщини якогось покійного філадельфійця (такі, наприклад, як вікна від «Тіффані»). Мармурові скульптури не дуже-то й цікавили гостей, але дехто зупинявся, щоб помилуватися дешевенькою гравюрою «Лі та його генерали» (хоча кожен із них мав таку саму у своєму домі). А через якусь годину всі знову попрямували до їдальні, щоб випити ще кави та спожити чергову порцію м’яса.
Близько третьої години ночі приїхали ще п’ятнадцять чоловік, а о четвертій — ще дванадцять. До того, як це підкріплення прибуло, я ще мав якусь надію, але тепер нас було понад шістдесят осіб, а Ґарсія — двадцять, ба навіть менше. І, хоч вони й ховаються у своєму домі, мов у фортеці, перевага тепер усе одно за нами. А якщо врахувати, що ми, безсумнівно, озброєні значно краще за них… Словом, полковник не міг приховати свого задоволення.
— Один із твоїх онуків отримав кулю, — сказав я йому. — А другий — незабаром ризикуватиме своїм життям. Я не розумію, як ти можеш радіти.
Він мовчки глянув на мене. І я чудово зрозумів, що означає цей погляд: батько жалкував, що я свого часу повернувся після коледжу на ранчо. Я подумки нагадав собі, що він — з іншої епохи, і нічого тут не вдієш. Звісно, я ще міг нагадати полковникові про його третього внука, якого звали так само, як і мене, і який тепер лежить у землі поряд із моїми матір’ю та братом. Але подумав, що все марно.
Я піднявся нагору, до свого кабінету. Це було єдине місце в усьому домі, де я почувався більш-менш нормально. Хто я такий? Вигнанець у власній домівці, у власній родині (напевно, у всій цій країні не знайдеться для мене місця). Було тихо, і тому я міг добре чути, як десь удалині скавчать койоти. І ще я чув голоси наших вакуерос, які спокійно перемовлялися іспанською. Ось пролунав сміх. Вони, певно, не надто й переймалися тим, що от-от підуть розправлятися зі своїми земляками. І я подумав, що далі все буде тільки гірше.
Заснувши, я згодом прокинувся від чийогось вигуку. Хтось кликав мене на ім'я. Ще не звільнившись із обіймів дрімоти, я подумав спочатку, що це моя мати кличе мене вечеряти. І наче повернувся на якусь мить до нашого старого будинку в Остіні, довкола якого розстилалися зелені поля, і ріс густий ліс, і дзюркотіли прудкі струмочки. Згадав ніжні материні руки та аромат троянд, що завжди долинав від неї. І дозволив собі на цю єдину мить забути, де насправді перебуваю, та уявити, що я знову малий хлопчик і ми ніколи не переїжджали до цього жахливого краю, де почалися всі наші нещастя. Ну як може полковник любити цю землю, коли втратив тут рідних і ризикує втратити ще когось із них? Я цього ніяк не збагну.
Десь о п'ятій ранку ми виїхали. Нас було майже сімдесят чоловік; усі ми не спали цілісіньку ніч, але ніхто не був сонним. Полковник одяг свою знамениту жилетку з оленячої шкури (чомусь усі вважали, що вона пошита зі скальпів апачів). Навіть рейнджери підкорялися його наказам так, наче він був генералом. Хоча, якщо добре розібратися, його й полковником вважати не можна, адже він воював на боці тих, хто прагнув зберегти рабовласницький лад.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 26. Приємного читання.